?

Log in

No account? Create an account

Журнал Івана Бачинського

Історія, генеалогія, геральдика


о. Даниїл БЕНДАС "Владика Василь Попович – один із найвизначнійших єпископів Мукачівської єпархії"
Іван Бачинський
bachynskyj
Владика Василь Попович – один із найвизначнійших єпископів Мукачівської єпархії його діяльність співпадає з часом, коли в Австро-Угорщині розпочалась визвольна війна 1848 – 1849 рр. і появились перші проблиски національно- культурного піднесення  серед інтелігенції  і вірників Мукачівської єпархії.
Майбутній єпископ Мукачівської єпархії Василь Попович народився 12 вересня 1796 року в с. Великі Ком’яти Виноградівського району в сім’ї греко-католицького священика Георгія Попович (1764 – 1817) і Марії Лендєл.
Початкову освіту і перший рік гімназії закінчив у Нодь-Каролі (комітат Сатмар, тепер у Румунії), а пізніше навчався і у Мараморошсигетській гімназії. Два останні роки, тобто 5 і 6 класи закінчив в Ужгородській гімназії, яка  була тільки шестикласовою до 1856 – 1857 навчального року. Як і в раніше згаданих навчально-виховних закладах, так і тут, в Ужгородській гімназії, він був найкращим учнем у класі. Юнак розвивався і вдосконалювався, ставав дорослим і зрілим. Згадуючи про цей період життя Василя Поповича, Іоанн Мондок у своїй проповіді говорив, що „Птенецъ  сталъ обростати пѣрьемъ; замѣтенъ былъ въ немъ ужъ тогда летущій орелъ”. Його вихователі і вчителі вже тут, в Ужгородській гімназії, вбачали в юному Поповичу, що він колись займе високі посади, про що свідчить і такий випадок. Одного разу, будучи учнем шостого класу гімназії, відповідав (розповідав підготоване домашнє завдання). У класі було чути легкий шум. Тоді  професор Пашшіч такими словами зробив зауваження  учням класу: „Русскіе, внимайте, это будетъ вашь єпископъ”. Можливо,
що це було тільки інтуїтивним пророкуванням, але воно здійснилось точно так, ніби професор був ясновидцем або пророком.Закінчивши Ужгородську гімназію, Василь Попович продовжив своє навчання. Уже в 1814 році вивчає філософію  в Пештському університеті, де здобуває вчене звання доктора філософії, а в 1815 році він вже є  богословом першого року навчання в Генеральній семінарії в Пешті. Семінарію теж закінчив із відмінним успіхом і як такий, то легко міг здобути докторське звання і з богослов’я, але він цього не зробив невідомо з якої причини. Як згадують сучасники, і це підтверджують документи, що Василь Попович, уже як єпископ, ніколи не хвалився своїм званням і перед своїм підписом не користувався, не нагадував про своїє докторське звання, бо і то є правдою, що він і без богословського докторського диплома був прекрасним вченим-літургістом.
Здобувши теологічну освіту, приїжджає  додому до Ужгороду, де тодішній єпископ Мукачівської єпархії Олексій Повчі (1817 – 1831)  10 квітня 1820 року рукоположив чотирьох семінаристів: Петра Борвіровича, Олександра Луйлу, Івана Ороса і Василя Поповича.
Після висвячення о. Василь Попович прийняв участь у конкурсі на вакантне місце викладача на кафедрі риторики (красномовства) Ужгородської гімназії, але на це вакантне місце був призначений священик Мукачівської греко-католицької єпархії о. Дьердь Дураній (1819 – 1928), який вже і перед цим працював на цій кафедрі асистентом. Отець Василь Попович, не будучи прийнятим до Ужгородської гімназії, єпископом був призначений помічним священиком  до Сваляви, де парох Василь Галаткович (1812 – 1820) помер ще 20 лютого 1820 р. і парохія була без священика. Коли у 1821 р. до Сваляви був назначений парохом о. Іоанн Липецький (1821 – 1847), то єпископ Олексій Повчій призначає о.Василя до Мараморош – Сигота (тепер Румунія)  помічним священиком і секретарем Мараморошського вікаріату, де в той час вікарієм був о. Петро Андерко (1815 – 1869). Тут молодий священик зарекомендував себе ревним катехитом і невтомним секретарем, багато читав і вів надзвичайно суворий спосіб життя, чим і привернув увагу Пряшівського єпископа Григорія Тарковича (1821 – 1841).
Попередньо домовившись із Мукачівським єпископом Олексієм Повчієм, єпископ Григорій Таркович  запросив о.Василя до Пряшівскої єпархії і 20 квітня 1822 р. призначив його своїм секретарем та консисторіальним нотарем (писарем). Так, із звичайного парафіяльного співробітника (навіть не пароха), не маючи жодного титулу, о. Василь Попович при хворому  єпископові Григорію Тарковичу майже одразу став на наступні 15 років повноцінним управителем Пряшівської єпархії.
Отець Василь Попович і тут із великою покірністю виконував свої обов’язки: сам писав всі протоколи  і всі єпархіальні розпорядження. Інколи, навіть секретар ставив свій підпис замість хворого єпископа.
Одного разу Кошицький римо–католицький єпископ Антал Очкої (1838 – 1848) навідав Пряшівського єпископа і оглянувши канцелярію  сказав, що так аккурвтно впорядковану єпископську канцелярію він у цілій Угорщині ще не бачив. Єпископ Григорій Таркович дуже високо цінував відданну і ревну працю свого секретаря і 2 вересня 1824 р. призначає його членом єпископської консисторії. А в 1835 р. єпископ призначив свого секретаря каноником Пряшівської Капітули. Імператор (він же і король Угорщини) Фердінанд V (1835 – 1848)  3 грудня підтвердив це призначення. Одержавши це підтвердження, єпископ призначає каноніка Василя Поповича парохом кафедрального собору в Пряшеві.
Після смерті єпископа Олексія Повчія (11 липня 1831 р.) Мукачівська єпархія досить довгий час залишалася вакантною. В цей час Мукачывською єпархією управляв вибраний Капітулою уже 15 липня 1837 р. капітулярний вікарій Іоанн Чургович. Цю посаду Іоанн Чургович займав до 1838 р.
Апостольський Нунцій у Відні підшукував достойну кандидатуру на вакантне місце Мукачівського єпископа  і у зв’язку з цим звернувся до єпископа Григорія Тарковича за порадою, що ”кого бы считалъ достойнымъ на упраздненную Мукачевскую катедру ?”. Єпископ Таркович без яких-небудь вагань відповів нунцію : Кромѣ моего секретаря Василія Поповича не знаю достойнѣшаго въ обѣихъ эпархіяхъ на упразденное епископство!”
Вже 16 березня 1937 р. король Фердинанд V  (1835 – 1848) призначив  Василя Поповича  Мукачівским єпископом. 25 жовтня 1837 р. Папа Григорій XVI (1831 – 1846)  підтвердив це призначення імператора. Оскільки в цей час 84-річний Пряшівський єпископ Григорій Таркович був важко хворим, то єпископські свячення відбулись не у Пряшеві, як це намічалось раніше, а у Львові.
Василя Поповича супроводжували: пряшівський канонік Йосиф Гаганець (пізніше єпископ Пряшівської єпархії), ректор Ужгородської єпископської семинарії канонік Теодор Чопей, парох с Великі Ком’яти і декан Великоком’тського деканата Іоанн Гаджега, парох с. Біловежі в Пряшівській єпархії Олександр Духнович та семінарист Василь Гаджега.
Єпискоаська хіротонія  Василя Поповича відбулася 18 березня 1938 р. у Львівському катедральному храмі св. Юрія. Єпископські свячення Василю Поповичу уділив Галицький митрополит Михайло Левицький (1816 – 1858), а його спів святителями були Перемишльський єпископ Іван Снігурський (1818 – 1847), Львівський латинський архієпископ Францішек де Павло Піштек та Львівський вірменський архієпископ Самуїл Стефанович зі Львова. Після свячень у палаті митрополита  відбувся урочистий обід в честь Василя Поповича, де майже всі тости в честь ново висвяченого владики прозвучали на польській або латинській мовах. Своє подячне слово нововисвячений Мукачівський владика з гордістю проголосив на рідній руській мові.З нагоди єпископських свячень в честь нововисвяченого Мукачівського архиєрея було написано дві оди-панагирики. Автором одної “Стихъ во честь Его преосв. Киръ Василію Поповичу…” був галицький письменник  Йосиф Левицький, а другої “Пѣснь радостна” – вихованці Львівської духовної семинарії.
Ще перед своєю єпископською хіротонією в 1838 р.  новоназначений єпископ Василь Попович звернувся до священиків, монахів, монахинь і вірників Мукачівської єпархії із пастирським посланням “На рождество Христово”. Це опубліковане пастирське послання Василя Поповича є найстаршим в Мукачівській єпархії.
З приходом єпископа Василя Поповича в Мукачівській єпархії все прийшло в рух. Його єпископство стало не тільки початком нової ери, але і нового життя в єпархії. Покладені на нього сподівання за час свого пастирського служіння єпископ Василь Попович не тільки виправдав, але і перевершив. Він був вірним Богу, трудився не покладаючи рук на благо Церкви, на користь і культурного піднесення русинського народу.
І вже у 1839 р., коли досяг апогею конфлікт між селянами с. Великі Лучки в комітаті Берег і власником Мукачівсько – Чинадіївської домінії, графом Філепом Ференцом Шенборном, то єпископ Василь Попович підтримав своїх вірників і священиків, котрі їм допомагали. Від імені своїх колишніх парафіян с. Великі Лучки судовий процес проти насильного захоплення земель урядниками графа Шенборна розпочав мукачівський парох, член-кореспондент Угорської Академії Наук, філософ о.Василь Довгович, якому допомагав відомий історик, парох церкви “на Цегольні” в Ужгороді о.Михайло Лучкай. Цей поступок владики насторожив тодішніх можновладців і за прихильним до “бунтівних селян” і  “ворогів корони” єпископом Василем Поповичем від того часу  було встановлено таємне стеження поліції.
Після того як  Егерський єпископ Томаш Палфі (1667 – 1670) ще в 1668 р. запропонував  послати для здобуття теологічної освіти хоча б двох русинських юнаків з Мукачівської єпархії до Риму, нічого не зрушилось з місця аж до Віденського синоду 1773 р. Намісницька рада 5 серпня 1773 р. повідомила єпископа Андрія Бачинского, що виданому 22 липня 1773 р. розпорядженні королева Марія Терезія  розпорядилась, щоб “час від часу одного добре підготовленого юнака можна послати до Риму”. Якщо єпископ Андрій Бачинський не бажав, щоб його семінаристи навчалися в Римі, то зовсім інакше думав єпископ Василь  Попович, який уже  1839 р.старався досягнути того, щоб бодай двох мукачівських семінаристів примістити в Колегії Конгрегації для Поширення віри або в грецькій Колегії св. Атанасія. Однак з Риму дістав відмовну відповідь. Мовляв, Колегія св. Атанасія була вже переповнена, а Колегія для Пропаганди віри була зарезервована виключно для місійних теренів.
Ще в 1826 р. єпископ Олексій Повчій (1817 – 1831) започаткував будівництво єпархіального гуртожитка і встиг побудувати тільки будинок, однак не встиг його ввест  в дію, але забезпечив це будівництво відповідними фондами, так що єпископ Василь Попович 1 жовтня 1940 р. закінчив і відкрив цей заклад ( у 1940 р. виховувалось в ноьму 9 хлопців, а в 1956 р. вже 40) для учнів гімназії. Єпископ Олексій Повчій мав намір побудувати дівочий сиротинець Св. Олексія для священицьких дітей-сиріт. Однак єпископ Василь Попович, який за свій рахунок утримував убогих селянських хлопців, назвав цей гуртожиток загальним іменем: Конвікт і поселив їх в цей гуртожиток. Священицькі сироти виховувались безплатно, а для бідних хлопців було призначено 12 стипендійних місць.
Ще в 1840 р. єпископ Василь Попович подав ідею  започаткувати окремий фонд для відкриття дівочого єпархіального гуртожитку для священицьких дівчат-сиріт.У створений фонд почали поступати гроші, але інфляція грошей визвана подіями  1848 – 1849 рр. затримала відкриття цього закладу і він був відкритий тільки 3 жовтня 1875 р. під час управлінні єпархією  єпископом  Іоанном Пастелієм ( 1875 – 1891)
Єпископа Василя Поповича турбувала доля священицьких  і дяківських вдів і сиріт. І у зв’язку з цим він у 1841 році скликав єпархіальний синод на якому вирішувалось питання упорядкування та збільшення уже існуючих єпархіальних фондів, передусім для вдів і сиріт священиків. На цьому ж синоді було створено аналогічний фонд для дяківських вдовиць і сиріт, а також було вирішено і узгоджено питання про завідування єпархіальними гуртожитками і школами. Тут потрібно відмітити, що коли Василь Попович став владикою, то Єпархільний фонд налічував 40 000  гульденів, а коли помер – 200 000.
Після смерті протоігумена Йоаникія Базиловича (1742 – 1789 – 1821) ченці з Чернечої гори звернулися до єпископа Олексія Повчія з проханням дозволити їм їсти м’ясо. Василіяни просили цього і на Ужгородському єпархіальному Соборі у 1822 р.  Ім радили з цим питанням звернутися до Папи Римського. Але в зв’язку з тим, що з Риму не отримали жодної відповіді, у 1823 році єпископу Олексію Повчію, який завіта у Мукачівський монастир, ігумен Боніфатій Стромецький (1821 – 1827) наказав покласти на стіл м’ясо. Ченці їли з єпископом , і з того часу вживають м’ясо. Пізніше сам єпископ Олексій Повчій звернувся з проханням до Риму, щоб йому дозволили до деякої міри полегшити приписані пости. З дозволу Апостольської Столиці єпископ Олексій Повчій у 1827 р. проголосив полегшення різдвяного посту, тобто Пилипівки, а саме: що Строгий піст – без м’яса і молочних страв потрібно було дотримувати тільки в середи і п’ятниці, а також і в надвечір’я Різдва і Богоявлення. В інші дні можна було їсти не тільки молочні але і м’ясні страви. Це полегшення залишалось дійсним аж до його відкликання.
Єпископ Василь Попович відкликав Повчієве полегшення, бо у своїх розпорядженнях він вимагав, щоб у дальнійшому в Мукачівській єпархії пости дотримувались строго за традиціями східного обряду. А в 1842 році єпископ Василь Попович ввів деякі зміни у дотриманні постів: так він дозволив парохам у поодиноких випадках звільняти своїх парафіян від строго посту під час св. Чотиридесятниці, якщо вони були не в силі його дотримуватись. Зате в понеділки, середи і п’ятниці великого посту всі були зобов’язані до строго посту, тобто без набілу (молочних страв). У Великодну П’ятницю єпископ Василь Попович заборонив дорослим і здоровим споживати всяку їжу (зобов’язав дотримуватись строго посту), хіба що на той день припадав празник Благовіщення, то тоді вечером, після відправи,  позволив “на малу закуску”.
У тогочасної влади, а особливо в Угорської намісницької канцелярії визвало підозру листування єпископа Мукачівської єпархії Василя Поповича з своїм святителем, Галицьким митрополитом Михайлом Левицьким, а тим більше з придворним лікарем Російської імперії Іваном Молнарем, який був колишнім гімназійним товаришем Владики. Ця переписка, а тим більше відвідини  Владики  у 1842 р.  професором Петербурського університету Ізмаїлом Срезневським, послужили підставою підозрювати єпископа Василя Поповича в шпигунстві на корись  Росії. На протязі 1845 – 1847 рр. за єпископом Василем Поповичем здійснювалось таємне слідство за наказом самого імператора Фердинада V. Не дивлячись на всі старання поліція не змогла знайти  жодних доказів протидержавнийх дій єпископа. У своїх звітах шеф Ужгородської поліції Карло Фішер та начальник поліції Угорської намісницької канцелярії граф Седельницький вимушені були визнати, що єпископ Василь Попович був твердим русином, переконаним католиком, який свою вірність Богу і лояльність імператорському трону і угорській владі уже багато раз доказав.
Коли у 1847 р. Естергомский архієпископ заборонив судовому трибуналові Мукачівської єпархії продовжувати давню практику щодо розв’язання спірних питань подружнього життя через перелюб, то члену трибунала Мукачівської єпарїхіїї каноніку Іоанну Чурговичу було доручено науково обґрунтувати правильність практики Східної Церкви у розв’язанні подібних проблем. Своєю історично – канонічною  працею Іоанн Чургович переконав владику Василя Поповича зберегти традиційну практику Східгої Церкви у цьому питанні. Після смерті єпископа Василя Поповича капітулярний вікарій Мукачівської єпархії Антоній Чопей (1864 – 1867) на безапеляційну вимогу Естергомського архієпископа і примаса Угорщини Іоанна Сцітовського (1786 – 1849 – 1866) заборонив трибуналові Мукачівської єпархії розглядати прохання сторін про розірвання подружнього життя із-за перелюбу.
Походження єпископа Василя Поповича із угорського дворянського роду по материнській лінії вплинуло на його прихильне ставлення до революційного руху 1848 – 1849 рр. під проводом Лайоша Кошута. Він відкрито став на сторону повстанців, коли в липні 1848 р. в Ужгородському міському парку відправив за повстанців урочисту св. Літургію, а в своїй проповіді закликав до дальшої боротьби за незалежність Угорщини. На заклик свого Владики із 121 семиаріста, які в 1848 – 1849 навчальному році навчались в Ужгородській духовній семінарії, 51 вступили до лав угорської національної гвардії - гонведів. Більшість єпархіального духовенства також виразила свою підтримку революції, навіть 82 приймали в ній активну участь.
Єпископ Василь Попович піклувався і про матеріальне забезпечення своїх священиків на території всієї єпархії, бо його попереднику єпископу Андрію Бачинському у 1778 – 1779 р. вдалось впорядкувати прибутки тільки тим священикам, парохії яких перебували у власності Угорської королівської держави. Впорядкування матеріального забезпечення священиків Мукачівської єпархії, парохії яких були у власності приватних землевласників, тобто встановлення конгруи, після 42 річної волокіти, допоміг впорядкувати єпископу Василю Поповичу Лайош Кошут як вдячність і признання його заслуг у підтримці революції. Але після 1848 р. почали обезцінюватись гроші і матеріальний стан духовенства погіршився у зв’язку з підвищенням податків, які раніше духовенство не сплачувало. Владика, піклуючись про матеріальний стан свого духовенства, у 1863  добився підвищення їхньої державної зарплати (конгруи), а одночасно підвищив плату за треби, які не відповідали соціальному стану того часу, бо були встановлені в минулому столітті, ще в 1752 р. єпископом Михайлом Ольшавським.

о. Даниїл БЕНДАС "Владика Василь Попович – один із найвизначнійших єпископів Мукачівської єпархії"
Іван Бачинський
bachynskyj
ПРОДОВЖЕННЯ ї (серпень 1849 р.) угорський патріотизм єпископа Василя Поповича мав для нього сумні наслідки. Листом від 31 липня 1849 р. Державний уповноважений Березького і Унгського комітатів  Томаш Етвеш повідомив Владику, що його недоторканість може бути забезпечена тільки в Мукачеві. Цей лист став ніби попередженням і спонукав єпископа Василя Поповича покинути єпископську резиденцію і Ужгород. Єпископ повернувся до своєї резиденції  16 вересня  1849 р., коли отримав запевнення, що його не заарештують. Повернувшись до своєї резиденції цивільна влада розпорядилась тримати єпископа “під домашнім арештом”.В результаті 13-місячного (від 16 вересня 1849 р. до 15 жовтня 1850 р.) слідства, під час якого єпископ знаходився “під домашнім арештом”, окрім його публічного виступу в Ужгородському парку нічого іншого знайти і довести не змогли. Говорячи про домашній арешт епикопа, нехай ніхто не думає, що це було тільки формальністю. Це була повна ізоляція єпископа. Перед його дверима стояв військовий вартовий, без супроводу – в повному розумінні цього слова – не міг зробити ні одного кроку, без дозволу його ніхто не міг навідати, повністю був позбавлений виконувати свої єпископські обов’язки. Навіть, коли у Великодний Четвер посвячується миро і антиміси йому це виконати не було дозволено. Це підтверджує документ за № 1162/1850, що зберігався у Єпископському архіві, згідно з яким було запрошено Пряшівського єпископа для посвячення мира, так як “стан нашого єпископа є таким, що він цього виконати не може”.
Під час 13-місячного домашнього арешту владики Василя Поповича єпархією управляв Протоієрей Мукачівської Капітули каноник д-р Іоанн Чургович, якому виконувати ці обов’язки доручила тодішня цивільна місцева влада. Виконуючи обов’язки Капітулярного вікарія Іоанн Чургович видав ряд циркулярів. Коли єпископ Василь Попович приступив до своїх обов’язків, то він звернувся з листом за № 149/1851 до обласного керівництва, щоб вони (тобто ті, які призначили його своїм розпорядженням) д-ру Іоанну Чурговичу його працю по виконанню накладених на нього обов’язків оплатили, бо “я, як єпископ Мукачівської єпархії на протязі вище згаданих 13-ти місяців  не мав потреби мати замісника в управлінні єпархією ні із-за браку здоров’я, ні із-за втрати авторитету. Я протестував проти цього розпорядження, на підставі якого цивільна влада без попереднього вислуховування і без судового рішення мене відсторонила від управління єпархією. Опираючись на Церковне право я звернувся з протестом проти цього розпорядження  до тодішнього Управителя Унгським комітатом Піллер Гедеона, але безрезультатно”. Невідомо, які обвинувачення були висунуті проти єпископа Василя Поповича, бо в цьому ж листі Владика ні одним словом не говорить про обвинувачення і про те, що безпідставність обвинувачень доведена, а говорить тільки:”нічого такого, за що  можна було б припинити, або удалити мене від управління єпархією, не було знайдено”. Це підтверджує і тогочасний свідок, каноник Пряшівської єпархії Олександр Духнович, який у своїй праці говорить про свого єпископа Йосифа (Гаганець), але згадує і про єпископа Василя Поповича: “…Після визвольної війни, і його, як і багатьох інших єпископів обвинувачували, у зв’язку з цим проти нього і бл.п. Мукачівського єпископа Василя Поповича у Відні було наказано розпочати слідство. Запланована кримінальна справа Його Величністю по відношенню до обох єпископів була припинена, але міністер Бах подбав про те, щоб через примаса Сцитовського були покарані і їх поведінка була засуджена”.
Угорський примас Іоанн Сцітовський наполягав на тому, щоб єпископ Василь Попович добровільно зрікся єпископства, а коли той не погодився з його пропозицією, то Естергомський архієпископ (той же примас) звернувся до Апостольського Нунція з скаргою, в  якій назвав Владику Мукачівської єпархії “людиною скандального поводження”, релігійні переконання якого “дають слабку запоруку його ставлення до св. з’єднання.
Після поразки угорської революції 1848 – 1849 рр. Австрія за лояльне відношення до імператора і імператорського двору, старалась віддячитись всім неугорським народностям, що проживали на території Угорщини, в тому числі і карпатським русинам. Хоч і формально, але  австрійський уряд визнав національні і культурні права русинів. Ще під час домашнього арешту владики Василя Поповича каноник Іоанн Чургович 19 грудня 1849 р. за № 3121 видав циркуляр у якому говориться, “щоб дітей на материнській мові вчителі старанно навчали”. Скориставшись привілеями імператорського двору ще в 1849 р. було наказано викладати в Ужгородській духовній семінарії історію Церкви руською мовою. Викладачам було рекомендовано включити до курсу історії Церкви окремі розділи з церковної історії Мукачівської єпархії  з рукописної історії Карпатських Русинів Михайла Лучкая. Внаслідок цього в 1851 – 1852 р. у Відні вийшла друком руськомовна “Исторія Церковная Новаго ЗавѢта” у трьох томах, автором якої був професор канонічного права і церковної історії Ужгородської духовної семінарії Андрій Болудянський (1806 – 1853). Це видання значно доповнювало своїх попередниць, які вийшли в світ на латинській мові в 1842 і угорській мові в 1846 р..  За сумлінну викладацьку і культурно-просвітницьку працю єпископ Василь Попович у 1851 р. відзначив Андрея Болудянского титулом каноніка.
 Владика Василь Попович з християнською покірністю піддався домашньому арешту і слідству, а коли слідчі органи не знайшли в його діях жодної вагомої провини проти імператорської влади, то єпископа залишили в покої і він далі керував єпархією. Скориставшись тим, шо австрійський уряд визнав національні і культурні права русинів, владика Василь Попович домігся того. що в Ужгородській, Мараморошсиготській (тепер в Румунії) і Шаторольйоугелській (тепер в Угорщині) гімназіях було впроваджено навчання руської мови.
Ще єпископ Андрій Бачинський ввів в Ужгородській духовній семінарії викладовою мовою руську народну мову. Коли державні власті почали натискати, щоб у семінарії ввести латинську мову, то владика не піддався, але як тільки  єпископ Бачинський помер († 1809), то Угорська намісницька рада, яка виплачувала семинарійні дотації,  зразу наказала ввести в семінарії латинську як мову навчання. Тож уже 1810 р. в семінарії заведено латинські підручники і латинь стала мовою навчання, хоч професори ще за деякий час пояснювали свої лекції народною мовою. Пасторальне богослов’я, педагогія й навчання обрядів були одинокими предметами, що їх і надалі викладали руською народною мовою. Тепер настав той час коли в 1850 р. офіційною мовою в єпархії владика Василь Попович проголосив руську мову. Після численних перепон він домігся, щоб викладання в Ужгородскій духовній і учительській семінаріях, а також в гімназіях Ужгорода та Сигота велося руською мовою. Усі листи, які надходили до єпархіальної канцелярії написані не руською мовою, наказав повертати їхнім адресатам. Наш визначний письменник і видавець о. Євген Фенцик про любов Владики Василя Поповича до рідної руської мови писав: „Чиновственнымъ язиком (Офіційною мовою – о.Д.Б.)  въ его епископской канцеляріи былъ языкъ русскій и онъ такъ строго хранилъ этотъ язык, что были случаи, что отвергалъ исполненіе прошенія лишь по той причинѣ, ибо челобитня (прохання) была писана не по русски”. Проте у 1855 р. примас Угорщини Іоанн Сцітовський почав домагатися, щоб викладання у семінарії велося на латинській мові і з латинських підручників, щоб до лекцій з домагтичного і морального богослов’я „не закралось якесь хибне навчання”. Примас Іоанн Сцітовський, будучи одночасно і Естергомським Архієпископом, маючи право митрополичого нагляду за Мукачівькою єпархією, домігся свого, але лекції з пасторальних і літургічних предметів і надалі викладались руською мовою.
За поданням короля Угорщини Франца Йосифа (1848 – 1916) Папа Пій ІХ (1846 – 1878) буллою від 6 грудня 1853 р. для греко-католиків у Трансільванії дозволив створити і канонізувати  Самош-Уйварську (по-румунськи  Герлянску) єпархію, одночасно розпорядився для новоутвореної єпархії  передати з Мукачівської єпархії 94 парохії з 60 000 вірників, хоч тогочасні шематизми Мукачівської єпархії вказують на багато більше число вірників (104 977), з яких у 81 парафії проживали вірники  румунської мовної ідентичності (86 812).
У грудні 1853 року, тобто за рік до офіційного проголошення догми Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії у Католицькій Церкві, папський нунцій запропонував єпархіальному управлінню заснувати духовно-моральне Братство Непорочного Зачаття Пресвятої Богородиці Діви Марії. Консисторія Мукачівської єпархії обговорила це питання і відповіла, що оскільки в Східній Церкві і в Мукачівській єпархії в т.ч., з давніх часів „исповѣдуемо и почитаемо было” ця правда християнської віри, то Консисторія не бачить необхідності у створенні окремого братства. Булла папи Пія ІХ „Ineffabilis Deus”  від 8 грудня 1854 р. офіційно проголосила догму Непорочного Зачаття, яку, в перекладі на руську мову о. Іоанном Раковським, на початку 1855 було видано окремою брошурою Пряшівським єпископом Йосифом Гаганцем (1843 – 1875).
З нагоди одруження короля Франца Йосифа з Єлізаветою 24 квітня 1854 р. єпископ Василь Попович надав право всім дійсним намісникам (деканам) і членам Єпископської Консисторії носити червоний пояс.
25 жовтня 1776 р. була сторена кафедральна капітула Мукачівської єпархії із 7 каноників.  Призначення каноніків імператриця Марія Терезія на підставі привілею патронату  залишила собі і своїм наслідникам. Єпископ мав право тільки рекомендувати на вакантне місце спочатку двох, а пізніше трьох кандидатів. Заслуженим священикам єпископ Андрій Бачинський на прикінці свого життя почав надавати титул почесних каноніків. У 1804 р. в Мукачівскій єпархії вже згадувались три почесні каноніки:  Мараморошський вікарій Георгій Кевсегі (1778 – 1806), Земплинський Віце Архидиякон і парох в Шаторолйоугелі  Михайло Крутшай  і Сатмарськи вікарій (1802 – 1824). Коли Імператор Франціск І (1792 – 1835) залишив собі  також призначення і почесних каноніків, то Мукачівські єпископи перестали рекомендувати своїх кандидатів на почесний титул, так що Мукачівська єпархія довший час залишалась без почесних каноніків. В 1863 р.  єпископ Василь Попович відновив старий звичай призначати в єпархії і почесних каноніків. Однак їхнє число не могло перевищувати числа дійсних каноників. Єпископ Василь Попович для своїх каноніків-крилошан виклопотав привілей носити нагрудні хрести.
Під час єпископства Василя Поповича ворогами нашої Церкви, нашого обряда і нашої руської мови робилися нападки на Катехизм каноніка Іоанна Кутки. Оберігаючи добру славу Катехизма Іоанна Кутки, який перед ним вже два єпископи Андрій Бачинський і Олексій Повчій уже одобрили, владика Василь Попович сам особисто перевірив і дещо доповнив Катехизм Іоанна Кутки після чого у своєму Пастирському листі не тільки що оборонив його зміст, але теж і народну мову та наказав вживати його і на дальше в Мукачівській єпархії.
Владика Василь Попович дуже високо цінував і від щирого серця любив свій  Східний церковний обряд. Свою любов до обряду він виявлялв побожною відправою богослужінь і точним зберіганням літургічних приписів, які він постійно досліджував і вивчав. Суворо заборонював скорочувати богослужіння або вводити самостійно зміни в богослужіння. Наш визначний літератор і видавець о. Євген Фенцик про любов Владики Василя Поповича до рідного обряда характеризував так: „Архіерей Василій во все правленіе свое крѣпко прилѣплялся правиламъ, узаконеніямъ, уставу и обрядамъ восточной церкви. Кто его видѣл священнодѣйствующмъ, невозможно, чтобъ не пришли ему на мысль слова: „таковъ намъ подобаше Архіерей”. Он не отступалъ ни на шагъ отъ обряда, не оставилъ ни одну іотту изъ устава. Не оставилъ сам, но не допустилъ, дабы и другіе оставляли. Бывало, если дьячокъ Герзаничъ только „писнетъ” неправильно на клиросѣ, уже архіерей зоветъ его къ себе, и даетъ ему отцовскій выговоръ. Уставъ въ его правленіе соблюдался до послѣдней точки во всей епархіи; всѣ  дорожили благолѣпіем восточного обрядя, никому и  въ голову не приходило жаловаться на долготу Богослуженія и желати искороченія обрядовъ”.
Владика Василь Попович склав устав досить рідко зустрічающогося Богослужіння, коли празник Благовіщення Пресвятої Богородиці припадає на Великодну П’ятницю. Цей устав був опублікований в циркулярі від 24 січня 1855 р. і розповсюджений у всій Мукачівській єпархії.
Єпископ Василь Попович дуже велику увагу приділяв і церковному співу. Він постійно нагадував священникам і церковним громадам, щоб для своєї парафії старались знайти добре підготовленного дяка, який би плекав всенародний спів під час богослужінь і зумів би зберегти прийнятий у єпархії закарпатський наспів. Щоб забезпечтити єпархію добре підготовленими дяками єпископ розбудував дяко-учительську школу, а у 1843 – 1844 навчальному році  продовжив підготовку дяків до двох років в Ужгородській дяко-учительській семинарії. Для підвищення рівня церковного співу і  поліпшити підготовку дяко-учителів єпархіальне управління призначило  для Ужгородської дяко-учительської семинарії двох добре підготовлених викладачів, дяків Кафедрального храму Петра Герзанича і Андрія Товта. При Кафедральному соборі єпископ Василь Попович запровадив хоровий спів. Кафедральним хором, під назвою „Гармонія”,  керував російський емігрант Констянтин Матезонський
Владика любив церковний спів і для більш широкого поширення духовної пісні в Мукачівській єпархії Василь Попович сам написав декілька духовних пісень, серед яких, в 1857 р. ним було створено загальновідому в нашому краї колядку „Божий Син днесь народился”, а в 1858 р. „Пісню на Рождество Ісуса Христа”.
Якщо в 1846 р. зусиллями мукачівського єпископа було оновлено і частково розбудовано, побудовану в стилі пізнього барокко, єпископську резиденцію в Ужгороді, то в 1857 – 1858 рр.  єпископ Василь Попович постарався відновити й оздобити внутрішній  інтер’єр Ужгородського Кафедрального Хресто-Воздвиженського собору, який професійно виконав єпархіальний художник Фердинанд Видра (1815 – 1879).
Єпископ Андрій Бачинський відкриваючи 3 грудня 1778 Ужгородську духовну семінарію посвятив її і віддав під покров трьох Святителів і Учителів  Східної Церкви, Василія Великого, Григорія Богослова та Іоанна Золотоустого. При реконструкції Ужгородського замку, із-за недалекої віддалі до Кафедральної церкви, не була побудована для семинарістів каплиця і тому семінаристи шодня ходили на Службу Божу до Кафедрального храму. Єпископ Василь Попович вибрав найбільше приміщення спальні  і розпорядився  переобладнати її під семинарійську каплицю, яку посвятив 11 лютого 1858 р. в празник Трьох Святителів. Від тоді до 1945 р. семинарійна каплиця для семінаристів стало щоденною школою духовного життя. Однак в суботу вечером і в неділю вранці вони завжди йшли на богослужіння до кафедрального храму, щоб упражнятися в церковному співі.
Одночасно  1863-ій рік приніс єпископу Василю Поповичу і сюрприз: змадяризована частина духовенства з околиць Гайдудорога почала вимагати від нього ведення Богослужіння угорською мовою. Проте єпископ 11 листопада 1863 р. суворо заборонив у власній єпархії вживати в Богослужінні угорську мову. Знову почалося цкування і доноси на єпископа, залякування провести візитацію єпархії. Всі ці безпідставні обвинувачення зібрав і вислав до Риму Апостольський нунцій у Відні, архієпископ Маріян Фалчінеллі (1863 – 1874). Та 7 грудня 1866 р. (уже після смерті В. Поповича) Апостольський престол також суворо заборонив вживання угорської мови в Літургії, хоч і намірявся через Пряшівського єпископа провести візитацію Мукачівської єпархії.
Восени 1864 р., на прохання єпископа Василя Поповича та за погодженням  з Пряшівським єпископом Йосифом Гаганцем і Консисторіями обох єпархій, Угорська намісницька канцелярія затвердила статут „Общества св. Василія Великого”, але нагла смерть Мукачівського Владики та офіційна позиція капітулярного вікарія Антона Чопея, справу з відкриттям цього культурно-літературного товариства відсунули на два роки пізніше. Його було відкрито в Ужгороді 1 жовтня 1866 р.
Владика Василь Попович  враховуючи, що в єпархії майже всі церковні і парафіальні будинки побудовані з дерева і часто стають жертвою вогню. Тому він старався вплинути на священиків, щоб вони в селах будували нові церкви і парафіальні будинки з каменю або цегли. З приходом єпископа Василя Поповича в Мукачівській єпархії було тільки 30 кам’яних церков, а на час його смерті – вже 334 церкви та 222 парафіальні будинки були мурованими. За свої 27 років єпископства Василь Попович видав 26 циркулярів, що торкалися релігійного, душпастирського та національно-культурного життя єпархії. Згідно з книгою висвячених під час своєї єпископської діяльності владика Василь Попович висвятив 536 священиків: для своєї єпархії 478 священиків і 35 іеромонахів, для Пряшівської єпархії – 22 священиків і для Великовародинської єпархії – 1 священика.

У Світлий Понеділок 1864 р., під час хресного обходу, єпископ дуже перестудився і захворів на запалення легенів, в яких утворилася вода. Прийнявши св. Тайни, єпископ Василь Поповия помер 9 жовтня 1864 р. Похований, найвизначніший єпископ після єпископа Андрія Бачинського в крипті Ужгородського собору. Друкується з дозволу автора

Валерій Разгулов: "Едмунд Бачинський із Середнього повинен був стати наступником Еде Егана
Іван Бачинський
bachynskyj
Угорський політик і економіст Еде Еган (1841-1901), про якого багато говорять сьогодні у зв’язку з наданням Угорщиню серйозної матеріальної допомоги та пільгових кредитів підприємцям та аграрним товаровиробникам Закарпаття (нинішній план подальшого розвитку області так і називається – імені Еде Егана), був натхненником «Верховинської господарської акції».
Її метою було покращення занедбаного й відсталого економічного стану нашого краю часів Австро-Угорщини шляхом інтенсифікації землеробства, тваринництва, розвитку кооперацій, споживчих і кредитних спілок, банків, ремісничо-кустарних промислів. Реалізацією цих планів і займався Е. Еган, куратор Експозитури для гірських районів (орган влади, що здійснював завдання акції), що була створена у 1897 році в місті Мукачеві. Допомагали йому в цьому й греко-католицькі священики, які як ніхто, були приближені до простого люду. Один із членів даної конфесії, представник славетного роду священників Бачинських був Едмунд Едмундович (Євген Євгенович) Бачинський, авторитетна людина енциклопедичних знань. Він був не тільки радником, але й  міцною опорою для Егана. Саме його, Едмунда Бачинського, Еде Еган запропонував призначити своїм наступником, щоб продовжити гуманітарні справи в «Русинській (рутенський) акції». Так сталося, що по дорозі до Е. Е. Бачинського в Середнє  20 вересня 1901 року Еган був важко поранений. Через дві доби він помер. Не менш загадковою  і трагічною була й смерть Едмунда Бачинського, похорони якого відбулися 29 липня 1903 року. Про це повідомив його перший біограф, майбутній президент Карпатської України – Августин Волошин у «Місицеслові» за 1904 рік.

Едмунд Едмундович (Євген Євгенович) Бачинський народився в селі Голубиному на Свалявщині 14 квітня 1845 року в родині священник Едмунда Бачинського (1818-1898) та Аполонії Яроміс. Після його батько служив в селі Люта Великоберезнянського района і був ужанським архидяконом. крім нього в сімї ще було одинадцять дітей, чотири сини та сім дочок. Чотири сини стали священиками, а п’ять дочок стали дружинами священиків.
Він закінчив на відмінно гімназію в Ужгороді. Відтак поступив у віденську духовну семінарію святої Варвари, яку закінчив у 1866 році, а у 1871-му ще й юридичний факультет Віденського університету. У тому ж році відвідав для лікування всесвітньовідомий курорт у Баден Бадені, де випадково знайомиться с графом Мілютиним, рідним братом тодішнього впливового воєнного міністра Росії – Дмитра Мілютина. Саме він запропонував молодій обдароній людині, знавцю кількох європейських мов, поїхати з ним в Росію, щоб стати домашнім вчителем свого єдиного сина – Георгія. Запрошення було прийняте. Цю посаду Едмунд (в Росії він став Євгеном) займав майже вісім років. А згодом за рекомендацією  графа переходить до родини настоятеля Московського учбового округу князя М. П. Мещерського, який був далеким родичем письменнику Л. М. Толстому. Тут він виховує синів князя – Олександра та Петра, а згодом стає керуючим його великого маєтку. До слова, в домі Мещерських, де він користувався великою повагою і довір’ям, були живі спогади про корифеїв російської культури. Видатний історик та письменник Карамзін був дідом глави родини, матір останнього, Катерина Миколаївна (донька Карамзіна), добре знала Пушкіна, Гоголя, інших відомих літераторів. Господарка дому, правнучка великого державного діяча ХVІІІ століття М. І. Паніна – володіла величезним архівом. Сам Е. Е. Бачинський також збирав рідкі книги та рукописи, додому на Закарпаття у 1895 році він привіз рукописи О. С. Пушкіна та М. В. Гоголя, а також Указ Катерини ІІ з її власним підписом. Не задовго до смерті  передає свої скарби близькому родичу Юлію Степановичу Бачинському (1885-1973). Автору пощастило дослідити їх долю. Рукопис Пушкіна згинув десь на початку 30-х років ХХ ст, коли був переданий власником на зберігання в «Русский Народный архив» товариства Духновича в Ужгороді, а доля гоголівського рукопису, перекладу п’єси з італійського «Дядька в затрудительном положении», досліджена мною до 1945 року. Щодо катеринівського указу, то знайшов його у фондах Державного архіву Закарпатської області, коли працював в цьому закладі.
Дослідників творчості Л. М. Толстого не оминуло його листування з Е. Бачинським. Вперше її дослідив ужгородський краєзнавець Юрій Качій, якого автор вважає своїм вчителем, у статті  «По следам писем Льва Николаевича Толстого. (О переписке  писателя с Е. Бачинским, жителем Середне Ужгородського р-на) – «Закарпатская правда», 11 июня 1965 года (Русский выпуск). У публікації, зокрема, йде мова про те, що частина книг і паперів Е Бачинського зберігалася на Закарпатті. І серед них також дорогоцінні рядки, написані рукою Л. М. Толстого. Їх зберіг середнянський вчитель-пенсіонер Г. О. Черницький. Саме у нього зберігався лист від 30 липня 1874 року, в якому літературний геній  просив Е. Е. Бачинського знайти в Закарпатті вихователя для своїх дітей: «Мне нужно к моим двум старшим сыновьям  (11 и 8 лет) воспитателя. Нет ли  из ваших соотечественников знакомых вам людей, которые бы захотели принять это место?».
Повернувшись на батьківщину заможною людиною, Едмунд Бачинський придбав житло у Середньому, де купує велику земельну ділянку на навколишніх схилах, вирощує виноград елітних сортів. З власного винограду давить вино. Його взірцеве господарство славиться по всій окрузі. Нарешті, одружується на місцевій небагатій дівчині, але діточок Бог не дав. Саме в цей час зближається з Е. Еганом, з яким часто спілкується, надає йому вагомі паради щодо покращення життя місцевого русинського населення. Часто виїжджає з ним у віддалені гірські куточки нашого краю. Августин Волошин писав в автобіографічному нарисі про нього: «Співпрацював він з Еганом, а після його смерті мав би продовжити його справу в так названій  «рутенській акції». Тому була загадковою його смерть. Свій головний біль він лікував обливанням холодною водою біля колодязя, а смерть наступила від того, що внаслідок удару по голові впав у колодязь, де й знайшли його вже мертвим». Ужгородське угорськомовне греко-католицьке видання з приводу трагічної смерті Е. Е. Бачинського писало: «Небіжчик був людиною рідкісної культури і великої вченості».
Є повір’я, що на його могилі побував князь Мещерський, він довго молився, а потім поцілував металевий хрест. Перед від’їздом подарував родині Е. Бачинського 3000 рублів, щоб звели над могилою каплицю. Автор обслідував цю каплицю (на фото), яка опікується римо-католицькою громадою селища, і виявив, що ніякого поховання там немає. Надмогильний металевий хрест (на фото) побачив поруч з каплицею. На жаль, табличка з прізвищем похованої там людини, не збереглася. Тому, можна тільки припустити, що там похований Е. Е. Бачинський.
Автор висловлює свою щиру подяку Івану Бачинському, який надав документи та матеріали з родинного архіву. Едмунд Бачинський був дядьком його діда Андрія Степановича Бачинського (1901-1988). До слова, донька моєї дружини – Ірина, приходиться троюрідною сестрою Івану Бачинському. От такі перипетії життєвих доль.


karpatpanorama@gmail.com

Валерій Разгулов,
історик-краєзнавець
uzhgorod.net.ua/










Аполонія Яроміс - Мама

о.  Едмунд Бачинський -батько



Некролог Мами- Аполонії Яроміс
Некролог Євгена (Едмунда) Бачинського

Хрест встановлений 120 років тому допомагає Доробратівчанам зберiгати свою вiру, національну iденти
Іван Бачинський
bachynskyj
Хрест встановлений 120 років тому допомагає Доробратівчанам зберiгати свою вiру, національну iдентичнiсть i гiднiсть

Зранку 26 липня в селі Доробратово біля Храму Божого було багатолюдно, тут  за ініціативою греко-католицької громади та громадського активіста Михайла Садохи зібралися вірники та запрошені для того, щоб освятити після реставрації Хрест встановлений 120 років тому, за ініціативою і за кошти  тодішнього священика Іштвана Товта.

Присутніх було ознайомлено з архівним документом, щодо встановлення Хреста у якому йдеться : «У вівторок 7 липня  1896 року  з міста Мукачева бирув села Ільтьо Мігаль разом з куратором Доробратівської церкви Данканич Ласло возом привезли з міста Мукачова великий залізний хрест. Доробратівські майстри Данканич Ласло, Ільтьо Андраш, Паулишинец Мігаль встановили цей хрест  на подвір’ї перед церквою. Цей Хрест було куплено за кошти сім’ї священика Товта Іштвана- ВО СЛАВУ БОЖУ ТА З НАГОДИ МІЛЕНІУМУ УГОРСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.  26 липня відбулось освячення цього хреста. На освячені були присутні всі жителі села крім юдеїв.

Освячував хрест єпископ Юлій Фірцак та священики

Іштван Товт-Доробратово, Андраш Дудітш-Берегово,Михайло Бачинський –Мукачево, Никола Ференц –Завидово,Йоанн Лауріш-Макарево, Василь Кофланович-Залуж,Антоній Контратович-Чорний Потік, ЙоаннЗейкан-Локоть,Андрій Мелеш-Негрово,Йосип Петрашович-Колодне, Ервін Дудинський –Росвигово, Василь Яцкович-Кайданово, Василь Карпинець-Пістрялово, Емеріх Дудинський-Камянське, Олексій Головач- Лалово, Василь Чорба Мідяниця та 15 великих процесій.
    В великій урочистій проповіді єпископ призвав Божу благодать для нашого краю і русинського народу  і інших народів угорської держави з якими ми разом святкуємо  міленіум спільного життя.. Він сказав,що звернувся до угорського парламенту про необхідність збільшення представництва в парламенті від русинського народу, та призначення на керівні посади в комітатах представників карпатського краю, створення окремого міністерства по ділам карпатського краю. Також єпископ сказав,що в Ужгороді  відновило свою роботу Общество Святого Васілія Великого і його роботу потрібно поширювати по всій єпархії в особливості в просвітницькій діяльності серед населення. Обществом вже підготовлено і випущено Буквар для дітей на русинській мові і перші 30 екземплярів він привіз з собою і дарує для Доробратова.  Общество приступило до розробки  Читанки для русинської молоді.
Священик Іштван Товт сказав, що він як член уряду Березького комітату добився,щоб Доробратову було продано землі Великого Лазу 999 кадастрових угрів , на якій би село могло випасати худобу, а також дозвіл від уряду Угорщини на виділення в Великому МОКОШІ безкоштовно лісу Доробратівчанам  для будівництва будинків..

Після БОГОСЛУЖІНЬ, на дворі фари були накриті столи з їдою приготовленою дружиною священика пані Вікторією-Ольгою і її дітьми та жінками з села де не тільки всі гості але і жителі села і ковдоші могли пригоститись, а хворим сельчанам було рознесено їду додому. Епископ і священики весь цей час були  з народом. Гроші на їду були виділені священиком, сільським бировом Ільтьо Мігаль та газдами Гелетей Андрашом, Данканичом Ласло, Ільтьо Андраш, Дурибатка Федор, Бошінда Петер,Лендьел Янош

На цей час в Доробратові  і в тому числі на Старому лазі,Гербешовиці і Ворочанському проживало 1090 греко-католиків,8  римо-католиків, 9 кальвіністів та 29 іудеїв.

Записано  27-30 юлія 1896 року Божого вчителем-дяком  Касарда Дьордь»

Після було проведено освячення Хреста яке провели, парох о. Петро Бровді, почесний декан, єпархіальний архіваріус, ставрофорний єрей о. Даниіл Бендас, священики о. Олександр і о. Тарас. Також було проведено Панахиду за  священиками які служили в Доробратівському Храмі. Окремі  молитви та ектенії під час Служби Божої і Панахиди були виконані та проголошені на угорській мові

Михайло Садоха розповів присутнім про історією будівництва церкви та сакральне мистецтво яке є в Доробратівській церкві, ознайомив з деякими архівними документами з історії будівництва церкви. Далі в дружній обстановці було проведено обмін думками. Було зачитано лист вітання від правнуків о. Іштвана Товта Андраша та Елека з Угорщини :

«ВІТАННЯ!  Здійми взуття своє з ніг своїх, бо те місце, на якому стоїш ти, земля це свята!» - цими словами зупинив Господь Мойсея бiля палаючого тернового куща. З цих слiв починається передмова книги Iштвана та Даниїла Бендасiв про переслiдуваних священикiв мукачiвської греко-католицької єпархiї. Саме ця цитата з Бiблiї пригадується нам i тепер, коли вiдновлено встановлений нашим пра-прадiдом 120 рокiв тому в Доробратовi хрест. Нашi предки скрiзь у європi ставили розп’яття, якi у бiльш щасливiй половинi континенту досi прикрашають багато поселень i роздорiж, нагадуючи нам про важливiсть християнських традицiй i цiнностей. На Закарпаттi не лише хрестам, але i греко-католицьким душпастирям випала бiльш сурова доля. Нас обох досi наповнює гордiстю, що завдяки нашим батькам та греко-католицькому священику, виконуючому своє покликання у пiдпiллi, над нами було звершено таїнство хрещення i в роки переслiдувань.

Для нас велика честь i радiсть, що дякуючи зусиллям Михайла Садохи та мiсцевої громади Доробратова цей хрест сьогоднi вiдродиться i на ньому буде встановлено мармурову плиту в пам’ять нашому пра-прадiду, отцю Iштвану Товту. У 1896-му роцi i йому би не прийшло в голову, яке додаткове значення буде носити в собi цей символ. Адже переслiдуюча нашу вiру i наших душпастирiв влада – iмперiя зла через кiлька десятилiть ровалилась, а це розп’яття пережило навiть безлюднiсть комунiзму, i до наших днiв свiдчить про те, що всупереч будь-яких заборон i гонiнь, ми зберегли свою вiру, iдентичнiсть i гiднiсть.

Бажаємо божого благословення i злагоди дрогобратiвчанам та освяченiй нашими предками закарпатськiй землi!

Вiд iменi вдячних нащадкiв, Андраш  Баранi   Посол Угорщини в Казахстані та Елек Барані –з Будапешта.»

В цій духовно-історичній події прийняли участь: заступник Генерального консула Угорщини в м.Ужгород пан Відо Ласло,  нащадки  священика Василя Яцковича з Будапешта- Ласло та Томаш Яцкович, а також з м. Берегова пані Єва Похил і Вікторія Скоропадська.

Заступник голови Закарпатської обласної організації  КМКС депутат Закарпатської обласної ради –Гулачі Гейза та член правління Берегівської КМКС –Ференц Буда, голова Закарпатської Угорської асоціації «СКАУТІВ»- Попович Пал, голова Іршавської районної ради Віктор Симканинець, Нащадки о. Іштвана Товта -  Клара і Пал Поповичі, редактор районної газети «Нове життя» заслужений журналіст України Василь Шкіря, викладач курсів угорської мови ЗУІ ім. Ференца Ракоці ІІ – Валентина Орос , член правління Закарпатського науково-культурологічного общества ім. Александра Духновича - Юрій Мельник, голова села Доробратово - Назар Коцовський, директор школи с. Доробратова - Володимир Білиниц та велика кількість доробратівських вірників.


Іван Бачинський, дослідник історії Підкарпатської Русі

Використано фотографії - Tamás Jaczkovics, Budapest









Священики Мукачівської єпархії які виконували душпастирську працю в селі Заричово Перечинського райо
Іван Бачинський
bachynskyj
БЛОҐ ІВАНА БАЧИНСЬКОГО: Священики Мукачівської єпархії які виконували душпастирську працю в селі Заричово Перечинського району від найдавніших часів до 1949 року

Священики Мукачівської єпархії які виконували душпастирську працю в селі Заричово Перечинського району від найдавніших часів до 1949 року





1704,- ? Шімога Андрій.
1726,- 1729 Новосільський-Новос Іоанн.
1729-, 1742 Вілацький Дмитро.
1755 – 1775 Теодорович Матей.
1780, 1798 Базилович Михайло.
1800 – 1801 Колесар-Керекеш Андрій
1801 – 1825 Івашкович Василь.
1825 – 1847 Бачинський Михайло.
1847 – 1848 Коссей Іоанн.
1848 – 1857 Бачинський Іреней.
1858 – 1868 Медвецький Василь.
1868 – 1872 Легеза Йосиф.
1872 – 1884 Шолтис Олександр.
1884 – 1885 Шолтис Євген ЧСВВ.
1885 – 1902 Дудинський Тівадар (Федір) ст.
1902 – 1904 Дудинський Тівадар (Федір) мол.
1904 – 1926 Фенцик Ендре (Андрій).
1926 – 1927 др. Фенцик Стефан.
1927 – 1937 Єнковський Ендре (Андрій).
1937 – 1949 Грибовський Василь.

Біографічні данні та життєвий шлях деяких священиків
які служили в Заричові

1825 – 1847 роки Бачинський Михайло


Народився в 1777 році у сім’ї священика Івана Бачинського (1751 -1839) в селі Рафайовце Словаччина, округ Вранов над Топлем Пряшівського краю. 17 квітня 1802 року був рукоположений в священики єпископом Андреєм Бачинським.
Служив парохом в селах: Іначовце (1802 – 1802 р.р.), Убреж (1802 – 1823 р.р.), Заричово (1825 – 1847 р.р.).

Разом з дружиною Терезією Заяць (1786-1948) виховали шістьох дітей: Іреней (1816-1885) священик, Едмунд-Євген (1818-1898) священик служив в Голубиному та Лютій - разом з дружиною Аполонією Яроміс мали дванадцять дітей, п’ять синів та сім дочок. Чотири сини стали священиками, а п’ять дочок стали дружинами священиків, Андрей (1825-1894) – священик служив в Ростоці, Тихому та Великій Колочаві, разом з дружиною Меланією Пуза виростили пятьох дітей: три сини стали священиками, а дочки вийшли заміж за священиків, Михайло (1829-1849) богослов Ужгородської семінарії учасник національно-визвольної війни угорського народу проти Австрійської імперії загинув смертю героя на полі бою 9 серпня 1849 року в бою з австро-російськими військами під Тімішуарою (Румунія) там же похоронений в братській могилі, Терезія –дружина священика Андрія Кіша, Антонія – дружина священика Івана Торми, їх син Іван Торма (1843-1905) понад сорок років працював вчителем в Заричові був головою спілки вчителів Ужанської жупи, також певний період часу був сільським біровом. А правнук відомий просвітитель Іван Гарайда ( 1905-1944).
  Помер Михайло Бачинський в 70 річному віці, в 1847 році. Похований в Заричові біля церкви.
       Справу отеця Михайла, проповідувати Слово Боже та служити свому народу на теренах тогочасної Підкарпатської Русі та теперішнього Закарпаття продовжили його сини, внуки, правнуки, праправнуки та продовжують прапраправнуки, які обрали нелегку та благородну працю сільського священика.
1848 – 1857 роки Бачинський Іреней
Народився в 17 вересня 1816 року в сім’ї священика Михайла Бачинського та Терезії Заяць в селі Убреж, що на Словаччині в районі Собранце Кошицького краю де його батько служив священиком з 1802 – 1823 р.р.

Після закінчення богословської семінарії був рукоположений в священики 12 грудня 1839 року єпископом Василем Поповичем. Служив священиком в селах: Келечин (1841 – 1844 р.р.), Заричово (1848 – 1857 р.р.). З 1858 канонік Мукачівської греко-католицької єпархії.
Дружина Юліана Попович 1826 року народження померла в 1843 році.
Помер 23 вересня 1885 року, похоронений в крипті Ужгородського кафедрального собору.
1868 – 1872 роки Легеза Йосиф
Народився 2 грудня 1820 руку в сім’ї священика Георгія Легези та Марії Френдгофер в селі Тур’я-Бистра, що на Перечинщині. Рукоположиний в священники в 1846 році єпископом Васильом Поповичом. Служив священиком в селах Кострино (1846 – 1848 рр.), Тур’я-Бистра (1848 – 1868 рр.),   Заричово (1868 – 1872 рр.) та Тур’я-Пасіка (1872 – 1890 рр.)
Дружина отця Йосифа – Анна Саксун народилася 1828 року в селі Латірка в родині священика Теодора Саксуна та Юліани Данилович. Померла в 1884 році та похоронена біля церкви в селі Тур’я-Пасіка.



В їх родині було  11 дітей. Федор (1846-1908) - греко-католицький священик, Стефан (1848-1920) – правник, Віктор (1851-1924) Викладач, видав наукові посібник по мінералогії, петрографії і геології, біології, Олександр (1855-1919) - греко-католицький священик,  Павло юрист радник в міністерстві (1872-?), Іреней (1861-1929) - греко-католицький священик, письменник та громадський діяч, Емілія ( ?-1939) – дружина священика Олексія Іванча, Юліана (1869-?) – дружина священика Андрія Фенцика, Марія – дружина греко-католицького священика Вайди Олексія, Єлізавета  - дружина Олександра Ламфалуші та Ірина.
Помер о. Йосиф Легеза 3 липня 1890 року та похоронений в с. Тур’я-Пасіка біля церкви.
1872 – 1884 роки Шолтис Олександр
Народився 4 березня 1818 року в селі Уліч Земплинського комітату Словаччина. Рукоположений в священики в 1841 році. Служив священиком в селах: Грибівці (1842-1847р.р.), Костова Пастільі (1847-1856 р.р.), Порошково (1856- 1872р.р.) та Заричово (1872 – 1884).
Дружина Кароліна Чургович народилася 1824 році в сім’ї священика Василя Чурговича (рідний брат каноніка Івана Чурговича) та Марії Брензович в селі Новоселиця Перечинського району. Померла в 1858 році.
В родині було 5 дітей Олександр – вчитель в Тур’я-Реметі, Іван, Юлій , Марія, Ірма.
Помер 12 квітня 1885 року.
1885 – 1902 роки Дудинський Тівадар (Федір) ст.
Народився 24 березня 1828 року у сім'ї місцевого священика Іоанна Дудинського (1786-1834) та Терезії Павлович (1797-1877), в селі Земплінське Градіштє, що на Словаччині, Требішовського округу Кошицького краю, де його батько служив священиком з 1817–1830 р.р. Через 2 роки після народження Тіводора, сім’я переїжджає в с. Клокочов, що в районі Михайлівців, Кошицького краю. За часів батька в селі було зведено кам’яну церкву Успіння Пресвятої Богородиці. У цій церкві знаходилась та ікона Пресвятої Богородиці, яка слезила у 1670 році. ЇЇ копія знаходиться у каплиці Пряшівського єпископа як напрестольна ікона. Через 4 роки батько помирає, залишивши матері на виховання 6-ти річного Тіводора, та ще 3-ох його братів Лайоша, Імре та Яноша. Після смерті батька родина Тіводора і надалі залишається в Клокочові, парохом села на той час був назначений Андрій Павлович - рідний брат матері Тіводора.
Початкову та середню освіту здобув в Ужгородській, Сатмарській та Кошицькій гімназіях. Поступає в Ужгородську духовну семінарію, але через деякий час змушений був перервати навчання в ній. 3-го вересня 1848 року, на початку національно-визвольної війни угорського народу проти Австрійської імперії, 20-ти річний семінарист Тіводор добровільно вступив в ряди борців за свободу. Брав участь у славній битві при Пакозді, де разом з товаришами по службі у кривавій сутичці зазнав поразки. Разом з полководцем Артуром Ґерґеї брав участь у битвах при Ваці, Шелмецбаньо, Ігло, Каполні, Отаді, Бічке, був два рази поранений. Героїчному захиснику-семінаристу за військові заслуги присвоїли звання старшого лейтенанта.
Після збройної сутички біля Вілаґоша, 19 вересня 1849 року, як і багатьох інших героїв-захисників, старшого лейтенанта Тіводора Дудинського, відправили в м. Кошице, де військовий комісаріат демобілізував його. По закінченню визвольної війни проживав у маєтках баронеси Понграц, а згодом у графа Калмана Форгача. У 1855 році нарешті продовжив навчання в Ужгородській духовній семінарії.
Теологічну освіту Тіводор здобув 27 серпня 1860 року. Як зазначив у своїй виписці про Тіводора отець Даниїл Бендас, в 1860 році єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Василь Попович рукоположив на священиків чотирьох богословів (Андрія Дем'яновича, Іоанна Ігнатло, Іоанна Ніжаловського), серед яких був і Тіводор Дудинський. Перед висвяченням, 16 лютого 1960 року, Тіводор одружився з дочкою греко-католицького священика Іллї Шівульського та Анни Пастелі – Ілоні Шівульській.
Свою душпастирську працю розпочав зразу ж після висвячення в с. Костева Пастіль, Великоберезнянського р-ну, в 1862-му був направлений в с. Тур'ї Ремети, що на Перечинщині, через рік знову повернувся в с. Костева Пастіль. У 1864 році за сприянням графа Фердинанда Староі отримав Торнянську парафію, в якій упродовж 20 років задовільняв духовні потреби вірників. Враховуючи високі результати душпастирської роботи, в 1897 році був назначений членом єпископської Консисторії. В 1885-1902 р.р. обслуговував вірників с. Зарічово Перечинського р-ну.
Як і на полі битви, так і в громадському житті проявив себе героїчними вчинками. Перебуваючи в с. Вінне Кошицького краю, о.Тіводор врятував трьох вірників села від неминучої смертельної вогняної пастки. У 1869 році за цей відважний вчинок був нагороджений золотим хрестом, який з гордістю носив до самої смерті разом з гонведською медаллю. Помер о. Тіводор Дудинський в 75-ти річному віці, 8 вересня 1902 року в с. Зарічово, Перечинського р-ну, де і був похований.
В родині Тіводора та Ілони було 8 дітей: Бейло - викладач Ужгородської гімназії, Марія-Терезія - дружина греко-католицького священика Іштвана Ортутая, Тіводор-Сіон - греко-католицький священик (після смерті батька продовжував обслуговувати духовні потреби вірників с. Зарічово), Андрій, Маргарета, Марта, Анна та Юлія.
Правнучка Тіводора – Адріана Дудинська, уродженка м. Мукачево, майстер спорту міжнародного класу зі стрільби з лука, зараз вона в пенсійному віці і проживає в м. Ерд (Угорщина).
Біографічні данні надані Олександром Дудинським дослідником історії церкви з Мукачова http://dudinszkya.wix.com/genealogy
1902 – 1904 роки Дудинський Тівадар (Федір) мол.
Народився 8 травня 1867 року в с. Трнава-при-Лаборці у сім'ї греко-католицького священика Тіводора Дудинського та Ілони Шівульської.
Служив у селах: Зарічово 1902-1904, Поростов 1904-1908, Станковце 1928-1940.
Дружина Тіводора-Сіона - Гелена Гомічко, дочка греко-католицького священика Миколи Гомічко та Гелени Бендас.
Діти: Адальберт, Єва, Ладислав, Георгій, Єлизавета.
Помер Тіводор-Сіон Дудинський в 74 річному віці, в 1941 році. Похований в с. Станковце, Кошицького краю.
1904 – 1926 Фенцик Ендре (Андрій).
Народився 1866 р. у селі Широке Виноградівщини в сім’ї священика Андрія Фенцика (1820-1890) та Анни Фірцак. В 1890 році рукоположений в священики єпископом Іваном Пастелієм. Служив парохом у Заріччі Іршавського р-ну (1890-1892 рр.), Великих Лучках (1892-1894 рр.), Велкій Трні Земплінського комітату (1894-1904 рр.) та Заричові Перечинського району (1904-1926 рр.). У цей період також був деканом Турянського деканату. Помер в с. Заричово 20 серпня 1926 р.
Його дружина Юліана Легеза народилася 11 травня 1869 р. у Заричові Перечинського району в родині священика Йосифа Легези (1820-1890) та Анни Саксун (1828-1884). Вони виростили четверо дітей: сини Стефан (18092-1946) – священик, науковець, громадсько-політичний діяч та Євген - викладач, а також дочки Юлія – дружина Олексія Сюча та Ольга - дружина д-ра Олексія Бескида.
Рідний брат о. Андрія відомий в нашому краї просвітитель о. Євгеній Фенцик (1844-1903 ) - священик, поет, прозаїк і публіцист. Був парохом в таких населених пунктах: Люта (1869 – 1870 рр.), Буковець (1871 – 1873 рр.), Дусино (1873 – 1882 рр.), Порошково (1882 – 1893 рр.), Великий Раковець (1893 – 1903 рр.), Горінчово (1903 – 1903 рр.).   В 1885 році ним був заснований журнал „Листок”, в якому публікувалися його власні та інших авторів літературні праці, історико-краєзнавчі розвідки, науково-популярні статті. Він також уклав п’ять підручників з русинської граматики, історії, арифметики, природознавства та фізики.
1926 – 1927 роки др. Фенцик Стефан
Народився 13 жовтня 1892 року в селі Великі Лучки, що на Мукачівщині, в родині греко-католицького священика Андрія Фенцика та Юліани Легеза.
Ази науки почав проходити в церковно-парафіяльній школі с. Велика Тороня (Словаччина), де закінчив три класи, а четвертий клас у державній школі м.Шаторолйоугель, батьки віддали його в 1902 році для продовження навчання в Шарошпотоцьку реформатську гімназію, звідки після першого року навчання переводиться в Ужгородську гімназію, де закінчив ІІ-VІ класи. Пізніше навчався в Берегівській гімназії і закінчив її у 1910 році. Здобувши середню освіту, поступив до Ужгородської духовної семінарії, де керівництво семінарії направило його здобувати теологічну освіту в м Будапешт. ПРОДЖОВЖЕННЯ НАЖМИ ТУТ


Підготував
Іван Бачинський

м. Перечин

Священики Мукачівської єпархії які виконували душпастирську працю в селах Туря-Пасіка та Раково Пере
Іван Бачинський
bachynskyj
БЛОҐ ІВАНА БАЧИНСЬКОГО: Священики Мукачівської єпархії які виконували душпастирську працю в селах Туря-Пасіка та Раково Перечинського району від найдавніших часів до 1949 року

Священики Мукачівської єпархії які виконували душпастирську працю в селах Туря-Пасіка та Раково Перечинського району від найдавніших часів до 1949 року


Тур’я – Пасіка. Перечинський район.- 2999 вірників.- Ц.: св. Арх..Михайла, кам’яна, 1810.- Метрика: 1775.
З 1751 року до 1949 року філією парохії Тур’я-Пасіки було село Раково 959 вірників.- Ц.: св. Миколая Чудотворця, кам’яна, з 1822 року  до парохії відносилося також село Мокра.

1706, ? Бугер Яков.
1706, 1752 Гусар Григорій Георгій.
1765-, 1785 Легеза Андрій.
1788-, 1792 Ордош Теодор.
1797- ? Ортутай Іоанн.
? , - 1805 Легеза Георгій.
1805 – 1810 Чіприч-Чіпович Павло.
1810 – 1835 Легеза-Лігенза Атанасій.
1835 – 1868 Гомічко Георгій.
1868 – 1872 Гомічко Олексій.
1872 – 1890 Легеза Йосиф.
1890 – 1891 Вайда Олексій.
1891 – 1902 Фірцак Олександр ст.
1902 – 1909 Балог Валентин.
1909 – 1920 Крафчик Віктор.
1920 – 1929 Легеза Іреней.
1929 – 1949 Балтович Микола.
Помічні священики:
1863 – 1866 Яцкович Микола.
1866 – 1867 Саксун Йосиф.
1866 – 1868 Гомічко Олексій.
1870, 1872 Тібольд Авксентій ЧСВВ.
1880-1880 Легеза Олександр
1881 – 1883 Вайда Олексій.
1884 – 1886 Легеза Михайло ЧСВВ.
1886 – 1892 Легеза Іреней.
1892 – 1896 Фірцак Олександр мол.
1896 – 1896 Кафчик Віктор.
1896 – 1898 Гебей Михайло.
1897 – 1902 Бачинський Антон.
1907 – 1907 Балог Валентин.
1909 – 1909 Феделеш Кирило.
1922 – 1925 Прамер Адам.
1927 – 1929 Балтович Микола




Біографічні данні та життєвий шлях деяких священиків
які служили в храмі села Тур’я-Пасіка



1835 – 1868 роки служив отець Георгій Гомічко

Народився в 1805 році. Служив священиком: с. Чічаровці (1829 – 1835 р.р.) та Тур’я – Пасіка (1835 – 1868р.р.). Дружина Терезія Данилович. В сім’ї було десятеро дітей : Олександр ( 1830-1892) – урядник, письменник,   Миколай (1833-1886) - редактор газети "Карпати" (1873- 1886 р.р.), Олексій (1841-1891) греко-католицький священик, Стефан (1842-1896) греко-католицький священик, Марія дружина о. Йожефа Саксуна ( 1839-1916), Андрій, Катерина – дружина Августна Ясенчака, Павло, Олена дружина греко-католицького священика Антона Пайкоші та Іван.

1872 – 1890 роки служив отець Йосиф Легеза


Народився 2 грудня 1820 руку в сім’ї священика Георгія Легези та Марії Френдгофер в селі Тур’я-Бистра, що на Перечинщині. Рукоположиний в священники в 1846 році єпископом Васильом Поповичом. Служив священиком в селах Кострино (1846 – 1848 рр.), Тур’я-Бистра (1848 – 1868 рр.),   Заричово (1868 – 1872 рр.) та Тур’я-Пасіка (1872 – 1890 рр.)
Дружина отця Йосифа – Анна Саксун народилася 1828 року в селі Латірка в родині священика Теодора Саксуна та Юліани Данилович. Померла в 1884 році та похоронена біля церкви в селі Тур’я-Пасіка.
В їх родині було 11 дітей. Федор (1846-1908) - греко-католицький священик, Стефан (1848-1920) – правник, Віктор (1851-1924) - викладач, видав наукові посібник по мінералогії, петрографії, геології та біології, Олександр (1855-1919) - греко-католицький священик,  Павло юрист радник в міністерстві (1872-?), Іреней (1861-1929) - греко-католицький священик, письменник та громадський діяч, Емілія ( ?-1939) – дружина священика Олексія Іванча, Юліана (1869-?) – дружина священика Андрія Фенцика, Марія – дружина греко-католицького священика Вайди Олексія, Єлізавета  - дружина Олександра Ламфалуші та Ірина.Помер о. Йосиф Легеза 3 липня 1890 року та похоронений в с. Тур’я-Пасіка біля церкви.

1866 – 1867(помічним) служив отець Йосиф Саксун
Народився 22 серпня 1839 р. в с.Ту’ря Бистрій Ужанського комітату (тепер Перечинський район Закарпатської області) в сім’ї греко-католицького священика Теодора Саксуна і Юліанни Данилович. Теологічну освіту опанував в Ужгородській богословській семінарії та Віденській семінарії св.Варвари (Барбареумі).
          17 грудня 1865 р. був рукоположений у духовний сан Пряшівським греко-католицьким єпископом Йосифом Гаганцем. Перше призначення отримав у 1866 р. на парафію м. Требішов помічним священиком. В 1867 – 1868 рр. – помічний священик у с. Тур’я Пасіка, 1868 р. – парох с. Пацканьово, 3 1868 – 1897 рр. – парох у м. Требішов, з 1880 р. був обраний Консисторіальним радником, 1885 – 1897 рр. – Требішовський окружний намісник., з 1898 р. – канонік, а у 1902 – 1907 рр. – Ужанський намісник, 1897 – 1906 рр. – парох Ужгородського Преображенського храму, 1907 – 1916 рр. – переведений помічним священиком у м. Требішов, де і починав свою душпастирську діяльність.
Дружина Марія Гомічко дочка Тур’я -Пасіцького пароха Георгія Гомічка. Діти: Ольга дружина греко-католицького священика Федора Бачинського та Ісидор греко-католицький священик.
Джерело: Архів о. Стефана Бендаса.
1881 – 1883 (помічним) та 1890 – 1891 роки отець Олексій Вайда
Його дружина Марія Легеза дочка о. Йосифа Легези та Анни Саксун.
1861 – 1891 служив Олександр Фірцак (1831-1902)   Рукоположений в священики 1857 році єпископом Василем Поповичом.    Служив священиком селах: Невицьке 1857 – 1858, Великі Лази 1858 – 1861, Уліч Крива 1861 – 1861, Ворочово 1861 – 1891, Тур’я – Пасіка 1891 – 1902.
1886 – 1892 (помічним) та 1920 – 1929 роки отець Іреней Легеза
Народився 1861 в сім’ї греко-католицького священика Йосифа Легези та
Анни Саксун 1 квітня 1861року в селі Тур'я Бистра. Рукоположений в священики в 1886 році єпископом Іваном Пастелієм. Дружина Емілія Петрович. Служив: в Тур’я-Пасіці помічним священиком (1886 – 1892), в Кленовому Земплинського комітату (1892 – 1920) та Тур’я-Пасіці (1920 - 1929). Був організатором кредитних кас, кооперативів, вів антиалкогольну пропаганду серед своїх прихожан. Автор численних оповідань - гумористичних, психологічно-моралізаторських та соціально-побутових, писав статті на сільськогосподарські теми. Його твори часто друкувалися в часописі «Наука» та «Місяцеслов». Після смерті автора, оповідання Івана Легези часто передруковувалися в різних газетах і журналах, але окремою книжкою так і не вийшли. Помер 8 вересня 1929 роу в Тур’я-Пасіці.
1927 – 1929 ( помічним) та 1929 – 1949 роки служив отець Микола Балтович

Народився 23 лютого 1886 р. у сім'ї греко-католицького священика Миколи Балтович та Олени Штефан у с. Мала Мартинка свалявського р-ну. єпископ Великовародинської греко-католицької єпархії (Румунія) д-р Дмитро Раду у Великому Вародині рукоположив на священика. Після висвячення о. Микола працює парохом в с. Смереково Великоберезнянського р-ну з 1912 по 1919 рр. З 1919 по 1927 рр. Був парохом в с. Обава У 1927-1929 рр. - помічний священик у с. Тур'я-Пасіка, де на той час парохом був похилого віку хворий о. Іриней Легеза (1920-1929), а після його смерті 8 вересня 1929 р. єпископ Петро Гебей призначає о. Миколу парохом цього приходу. Тут він виконував душпастирську роботу до так званого "саморозпуску" Греко-католицької Церкви та її заборони в лютому 1949 року.
Перед цим йому було запропоновано возз'єднатися з російським православ'ям, але оскільки він відмовився це зробити, то радянські власті, щоб досягти успіху, стараються примінити різні методи тиску на нього. Основними таким "гуманними" методами переконання були: заборона виконувати душпастирську роботу, а пізніше виселення з параіфального будинку. Але світ не без добрих людей і в селі була знайдена хата, у яку прийняли виселену сім'ю о. Миколи Балтовича. І тут до нього досить часто навідувались "гості" від влади і КДБ. За їх дорученням до нього навідався і його рідний брат Варфоломей, який був парохом в с. Зарічча Іршавського району і уже 14-го березня 1949 р. возз'єднався з російським православ'ям, щоб намовити о. Миколу наслідувати його приклад. Візит старшого брата, умовляння дружини і вірників вже майже досягли успіху, але йому, як і колись св. Йосифу приснився сон: "Він бачить Ісуса Христа, який йде йому назустріч. Коли вони наблизились один до одного, то бачить, що один ніж є встромленим у груди Ісуса, а другий тримає у руці. І тут Ісус каже йому, що твій брат уже встромив у моє серце ніж, то на і ти встроми.!" (Із спогадів куратора Івана Граба) Цей сон так сильно вплинув на о. Балтовича, що він після цього заявив: "Хоч би мене пилою на три частини різали і тоді я не поставлю свого підпису під зверненням про перехід до руського праваслав'я!"
При спробі працевлаштуватись, влада на протязі більше року, йому робила всілякі перепони і тому він з дружиною були на утриманні своїх дітей. А коли, владою були використані всі методи "впливу" на о. Миколу, то працівники Перечинського КДБ 29 травня 1950 р. заарештовують, а Закарпатський обласний суд, не дивлячись на похилий вік, на підставі ст. 54-4 і 54-10 ч. 2 КК УРСР 11 липня 1950 р. засудив о. Миколу Балтовича на 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на 5 років і конфіскацією належного йому майна. Після суду о. Балтович був відправлений через Львівську тюрму-розпридільник у табори ГУЛАГу Іркутьської області, де праця в'язнів використовувалась у шахтах і на різних будівельгих роботах. Після смерті Сталіна поступово починають проявлятись деякі полегшення і для політичних в'язнів. Отець Ласло Пушкаш у своєму листі до рідних повідомив що оо. Балтович Микола і Попп Сімеон знаходяться в таборі ГУЛАГу м. Омск. Утворюються спеціальні комісії по перегляду судових справ. Такою спеціальною комісією о. Балтович був визнаний інвалідом і повністю непрацездатним і у зв'нзку з цим звільнений з таборів ГУЛАГу. Приїхав додому і поселився у дочки в с.Туриця Перечинського району, де на той час проживала і його дружина. Прожиті роки в твборах ГУЛАГу і тамтешні важкі умови праці   не могли не відбитись на його здоров’ї. Стан здоров’я о.Миколи дома став погіршуватись до такого стану, що дочка вимушена була  його відвезти  на стаціонарне лікування  в обласну лікарню, де він пробув більше місяця з 16 червня по 22 липня 1955 року7. Відновити стан його здоров’я і тут повністю не змогли. Він, і дома прикований до ліжка, стійко тримався й ніколи не скаржився на стан свого здоров'я. Забувати про свої хвороби йому допомагали рідні й близькі, а також сама відповідальність священичого покликання. Непомітно підкрадалась до нього невблаганна смерть, яка 19 серпня 1955 року на 70 році життя та на 44 році свого душ пастирства вирвала о. Миколу із рядів душпастирів Мукачівської єпархії, забрала його від рідних, близьких і численних вірників Перечинщини. Отець Микола Балтович помер і похований у с.Туриця Перечинського району
Дружина о.Миколи Балтовича, Єлизавета Шерегиллі, народилася 1 вересня 1895 р. в сім'ї греко-католицького священика Миколи Шерегиллі та Єлизавети Легези в с.Княгиня Великоберезнянського р-ну. У зв’язку з тим, що батько в 1896 році був висланий єпархією в Америку для обслуговування вірників, де у 1903 році помер, то Єлізавету було прийнято до інтернату для священичих сиріт, де вона  здобула початкову освіту. В 1907 році вона продовжила навчання в Ужгородській греко-католицькій горожанській школі, чотири класи якої закінчила в 1911 році. Невдовзі, 30 січня 1912 р. вийшла заміж за богослова майбутнього священика з яким пройшла крізь усі життєві радощі й незгоди, завжди намагалась бути помічницею в його нелегкій душпастирській праці. Разом  з чоловіком виховали  трьох дітей: Ізабелла 1913 року народження, Олександра 1914 року народження, Феліціту 1923 року народження. В 1950 р., залишившись не тільки без чоловіка, але й без роботи, проживала на утриманні дочки. Померла 9 лютого 1956 р. на 61-му році життя в с.Тур'я-Пасіка Перечинського р-ну.
Джерело біографії о. М.Балтовича: Стефан та Даниїл Бендаси. “Священики-мученики, сповідники вірності” . Ужгород. – «Патент». – 1999.- 421

Підготував
Іван Бачинський
Тел.. 0994262998







Історико - генеалогічне дослідження родини (доповнене)
Іван Бачинський
bachynskyj
БЛОҐ ІВАНА БАЧИНСЬКОГО: Історико - генеалогічне дослідження родини (доповнене)


Вступ.

Генеалогічне дерево є центральною частиною будь-якого вивчення сімейної історії, і його побудова - це найчастіше захоплююча подорож в минуле . До побудови свого родоводу я йшов досить довго, а починалося все на початку 90-х років коли я вирішив зібрати матеріали про брата мого дідуся, сенатора Чехословацького парламенту Едмунда Бачинського. В ті часи почали повертати з небуття, вшановувати світлу пам'ять багатьох громадсько-політичних діячів нашого краю, репресованих тоталітарним режимом, про нього ж якось і далі ніде не згадувалось. Інформацію збирав по різних джерелах - від батька, родичів в Угорщині, Чехії, Словаччині, з періодичних видань, а також з історичних розвідок науковців. У процесі роботи до мене надходило багато інформації про нашу родину та моїх предків. Почав накопичуватися матеріал, інформацію, яка попадала до рук, занотовував, робив ксерокопії зі статей, що друкувалися в періодичних виданнях, перечитав багато історичної літератури, батькова двоюрідна сестра з Будапешту Маргарета Бачинська ( Шаркань Ендрейне) надіслала генеалогічне дерево сім’ї Бачинських, яке починалося з кінця XVII сторіччя. Значну допомогу мені надали, люб’язно поділившись своїми сімейними архівами родичі Марія Фізер-Бачинська, яка передала родовід зроблений в архівах її стриком Августином Бачинським , о. Даниїл Бендас (мама якого Бачинська), Марія Марко-Сабо (мама якої Бачинська Магдалина Данилівна ) люблязно поділилася смоїм сімейним архівом.
Дідусь по маминій лінії Іван Макара дав мені виписки з церковних метрик про три покоління своїх предків. Він їх мав тому, що в сорокових роках минулого сторіччя , всі вчителі, а мій дідусь Іван Макара та бабка Лавра Макара (дівоче прізвище Павлишинець) працювали вчителями, повинні були надати підтвердження про хрещення своїх предків до третього покоління.
Коли зібрав чимало матеріалів про свою родину, то створив Інтернет-сайт, присвячений брату діда, - Сенатору Едмундові Бачинському (http://www.batsinsky.narod.ru/). Спочатку на ньому була лише його біографія, згодом почав на ньому розміщувати інформацію про інших відомих предків, а також матеріали, присвячені історії нашого краю.
Далі в процесі обміном інформацією з Адам Гомбош ( пра-пра бабуся якого Бачинська)  його стриком др. Чочан Дюлою з Угорщини вдалося значно доповнити своє сімейне дерево і окремо пізніше скласти родове дерево Бачинських більше, як за три століття на Підкарпатській Русі (Закарпатті), використовуючи програму   «Family Tree Builder» (це програмне забезпечення для побудови генеалогічного дерева , має підтримку на 32 мовах, є можливість розмістити фотографії), яку інсталював із порталу  «MyHeritage». Також на тому ж порталі зробив інтернет сторінку http://www.bachynskyj.myheritage.com/. Звичайно роботу над доповненням родового дерева продовжую і на даний час в співпраці з родичем Елеком Барані з Угорщини та дослідниками історії нашого краю з Мукачева - Михайлом Федак-Верешем та Олександром Дудинським вдалося  скласти родове дерево Бачинських, котрі проживали протягом останніх 350 років на території Подкарпатської Русі а також багатьох родин священиків, які повязані родинними звязками з Бачинськими.
         Для обласних періодичних видань «Трибуна», Трембіта», "СЗ-ФЕСТ", «Благовісник» та районних «Народне Слово» та «Калейдоскоп Перечинщини», підготував декілька статей, деякі з яких підписував псевдонімами Євген Фірцак або Євген Лютянський. Про дідового брата Сенатора Едмунда Бачинського, про двоюрідного брата моєї прабабусі по батьковій лінії єпископа Юлія Фірцака, про брата моєї бабусі по маминій лінії відомого освітянина Миколу Павлишинця, про мого дідуся Івана Макару та двоюрідного брата моєї бабусі по материній лінії Мирослава Чайковського. Також в районній газеті «Народне Слово» вийшла моя історична розвідка «Просвітителі Перечинщини» про видатних діячів науки, культури і освіти, які були або уродженцями Перечинщини, або певні періоди їхнього життя та діяльності пов’язані з нашим районом – Івана Пастелія, Івана Чурговича, Івана Сільвая , Сіона Сільвая, Олександра Митрака, Іринея Легезу та Євгена Фенцика. Електронні варіанти моїх публікацій розміщені в моєму блозі
www.bachynskyj.blogspot.com.
Виходячи з того, що за період проведення досліджень свого родоводу в мене зібралося багато матеріалів я вирішив описати свій родовід зупиняючись на визначних особистостей з нашої родини.
Продовження перейдіть за посиланням http://bachynskyj.blogspot.com/2009/08/blog-post.html

1938 Интерпелляция депутата д-ра С. А. Фенцика :: Русинська Веб-книга
Іван Бачинський
bachynskyj
1938 Интерпелляция депутата д-ра С. А. Фенцика :: Русинська Веб-книга

Стефан Фенцик – істинний патріот нашого краю
Іван Бачинський
bachynskyj
БЛОҐ ІВАНА БАЧИНСЬКОГО: Стефан Фенцик – істинний патріот нашого краю

Стефан Фенцик – істинний патріот нашого краю

Греко-католицький священик о.Стефан Фенцик увійшов в історію нашого краю не тільки як священик-сповідник вірності, а і як обдарований науковець, талановитий музикант, істинний патріот та один із найамбітніших громадсько-політичних діячів Підкарпатської Русі першої половини ХХ століття, який завжди прагнув грати провідну роль в житті краю. Протягом 53 років свого життя (13.10.1892-30.03.1946) він вів активну і багатогранну діяльність. Народився в селі Великі Лучки, що на Мукачевщині, в родині греко-католицького священика.
Досліджуючи історію Підкарпатської Русі, я був вельми здивований, що про С.Фенцика дуже мало інформації, а якщо і є, то акценти розставлені лише на його політичній діяльності. Я вирішив заповнити цю прогалину. До речі, під час дослідження з’ясувалося, що отець Стефан троюрідний брат моєї бабусі Катерини Бачинської по лінії Саксунів.
РОДИНА
Його батько – Андрій народився 1866 р. у селі Широке Виноградівщини в сім’ї священика Андрія Фенцика (1820-1890) та Анни Фірцак. В 1890 р. рукоположений в священики єпископом Іваном Пастелієм. Служив парохом у Заріччі Іршавського р-ну (1890-1892 рр.), Великих Лучках (1892-1894 рр.),  Велкій Трні Земплінського комітату (1894-1904 рр.) та Заричові Перечинського району (1904-1926 рр.). У цей період також був деканом Турянського деканату. Помер в с. Заричово 20 серпня 1926 р.
Мама - Юліана Легеза походить із знатної дворянської родини, яка відноситься до гербу Легеза де Бобрк (Legeza de Bobrk), генеалогічне дерево якої бере свій початок з XII cтоліття. Ця родина дала нашому краю багатьох священиків, вчителів та прогресивних громадських діячів. Вона  народилася 11 травня 1869 р. у Зарічові Перечинського району в родині священика Йосифа Легези (1820-1890) та Анни Саксун (1828-1884). Її батько служив священиком в селах Кострино (1846 – 1848 рр.), Тур’я-Бистра (1848 – 1868 рр.),   Заричово (1868 – 1872 рр.) та  Тур’я-Пасіка (1872 – 1890 рр.)

В родині Андрія Фенцика, крім Степана, були  ще син Євген та дочки Юлія – дружина Олексія Сюча та Ольга  - дружина д-ра Олексія Бескида.
Серед близької родини Стефана Фенцика є відомі в нашому краї просвітителі, зокрема, його стрико о. Євгеній Фенцик (1844-1903 ) - священик, поет, прозаїк  і публіцист. Був парохом в таких населених пунктах: Люта (1869 – 1870 рр.), Буковець (1871 – 1873 рр.),  Дусино (1873 – 1882 рр.), Порошково (1882 – 1893 рр.), Великий Раковець (1893 – 1903 рр.), Горінчово (1903 – 1903 рр.).   В 1885 році ним був заснований журнал „Листок”, в якому публікувалися його власні та інших авторів літературні праці, історико-краєзнавчі розвідки, науково-популярні статті. Він також уклав п’ять підручників з русинської граматики, історії, арифметики, природознавства та фізики.
Його вуйко о.Іриней Легеза (1861- 1929) — священик, письменник і громадський діяч.  Служив у Кленовому Земплинського комітату (1892 – 1920) та Тур’я-Пасіці (1886 – 1892 і 1920 - 1929). Був організатором кредитних кас, кооперативів, вів антиалкогольну пропаганду серед своїх прихожан. Автор численних оповідань - гумористичних, психологічно-моралізаторських та соціально-побутових, які друкувалися в усіх ужгородських часописах на початку ХХ ст.
ОСВІТА
           Ази науки почав проходити в церковно-парафіяльній школі с. Велика Тороня (Словаччина), де закінчив  три класи, а четвертий клас у державній школі м.Шаторолйоугель, батьки віддали його  в 1902 році для продовження навчання в Шарошпотоцьку  реформатську гімназію, звідки після першого року навчання переводиться в Ужгородську гімназію, де закінчив ІІ-VІ класи. Пізніше навчався в Берегівській гімназії і закінчив її  у 1910 році. Здобувши середню освіту, поступив до Ужгородської духовної семінарії, де керівництво  семінарії направило його  здобувати теологічну освіту в м  Будапешт. З 1910 по 1914 роки  навчається на богословському факультеті Будапештського Королівського Університету, влітку 1914 р. на літньому семестрі паризької  “Ecоle des Hautes Etudes socialеs” Сорбонського Університету проходить курс французької мови і юриспруденції,  згодом  з 1914-го по 1915-й роки  у Віденському Університеті продовжує богословські, а в 1915-1917 рр. філософські студії. Між тим в 1915 р. з дозволом міністра здає екзамени за 8 класів Будапештської Державної Музичної Академії.
20 лютого 1916 р. газета "Görög  Katolikus Szemle" сповістила радісну новину: "Фенцик Стефан, син греко-католицького священика-пароха в с. Заричово, декана Турянського деканату Фенцик Андрія 11-го числа цього місяця у Віденському університеті (cum laude) з відзнакою здав останній екзамен, тобто 4-ий теологічний залік, і з цим 23-річний юнак став доктором всіх теологічних наук". 21 квітня 1918 р. у Будапештському Науковому Університеті він - доктор філософії. Обидва дипломи в 1922 р. були підтверджені Празьким Карловим університетом.
          
СВЯЩЕНИК-ПЕДАГОГ
           26 травня 1918 р. єпископ Мукачівської греко-католицької єпархії Антон  Папп рукоположив його в священики, як такого, що прийняв целібат (без одруження). Після висвячення єпископ призначає о. Стефана професором богослов’я Ужгородської духовної семінарії на кафедрах філософії та догматики. В 1922-1926 рр. він також працює професором  Ужгородської державної реальної гімназії.
Враховуючи віддану працю щодо виховання молоді, а також високі результати душпасторської роботи, єпископ призначає його в 1924 році членом єпископської  Консисторії. Єпархіальна  Консисторія – це свого роду єпархіальний сенат, який єпископ скликав для обговорення важливих справ єпархії. До неї входили всі дійсні та почесні каноніки, архідиякони, а також  єпископ назначав консисторних радників із числа заслужених  священиків єпархії, таке призначення, як правило, було довічним. В 1926 році помер батько  о. Стефана в Заричові, і він протягом року виконував  там обов’язки пароха. За три роки його призначають проректором  Ужгородської духовної семінарії. В цей період на шпальтах тогочасних часописів він публікує багато матеріалів з естетики, етнографії, історії.
В 1931році,  після смерті єпископа Петра Гебея, кандидатура о. Стефана Фенцика розглядалася серед трьох, а можливо і більше, претендентів, але Апостольська Столиця 3 травня 1932 року призначила єпископом Мукачівської єпархіїї каноніка Олександра Стойку (1932 – 1943).  
Під час перебування в Америці єпископ Мукачівської єпархії Олександр Стойка в 1934 році суспендував (позбавив сану) о. Стефана Фенцика «по причині: 1. отказа канонического послушания; 2. підозріння в схизмі; 3. животу стану священническому  недостойного». (Душпастир. – 1934. – с. 237).
Правда,  у 1939 році його було поновлено в сані священика. Ось як  повідомлялося про це в «Циркулярі Єпархії Мукачівської» від 2 травня: «Отець д-р Стефан Фенцик, єпархіальний священик своє дисциплінарне діло у Правительства Єпархії по предписам каноніческого права упорядковал, - был мною (єпископом) от сузпендіи и  иррегулярности уволен».
МУЗИКАНТ
           В 1918  році  в Ужгороді  було організоване Ужгородське товариство любителів музики „Філармонія”, яке об’єднало всіх любителів музичного мистецтва. Ініціатором та організатором  товариства  був Стефан Фенцик. При товаристві утворено хор «Гармонія» та симфонічний оркестр, диригентом та керівником, яких був о. Стефан.
Починаючи з 1920 року товариство значно збільшило своє членство та активізувало роботу, розширивши її на теренах цілого краю, вбачаючи основним завданням розвиток музичної та вокальної освіти, організації оркестрів та музичних вечорів. Так при «Філармонії» було відкрито першу музичну школу, в якій навчалося від 60 до 100  учнів. Одним з викладачів школи по класу скрипки був Фенцик. Ним було складено вправи для скрипки, які затвердило Міністерство шкіл і народної освіти в Празі для користування ними в школах.
В той же час Фенцик написав мелодію гімну Підкарпатської Русі на слова Олександра Духновича. Ноти  гімну було надруковано в  газеті «Карпаторуський вісник» від 2 липня 1922 року. За концертно- виконавською діяльністю Стефана Фенцика, як музиканта, також можна прослідкувати  з відгуків у тогочасній пресі, яка його  характеризувала, як дуже віртуозного скрипача, прекрасного диригента хорів та оркестрів.
Крім звичної концертно-пропагандистської роботи С. Фенцик створив низку хорових обробок народних пісень, хорові твори на вірші О. Духновича („Cонце, „Російський марш,Свобода, „Кантата на честь О. Духновича), симфонічну поему „Русская фантазия”.
В 1921 і 1922 роках в Празькому державному видавництві вийшли друком дві частини „Пісень підкарпатських русинів”, складені С. Фенциком, що містять 70 одноголосних взірців.   
ПРОСВІТНИЦТВО
           В 1923 році  д-р Стефан Фенцик був одним із організаторів « Русского культурно-просветительного общества имени Александра Духновича» (товариство Духновича), яке стало продовжувачем справи «Общества св. Василія Великого», одним з фундаторів і активних членів якого був його стрико   о.Євгеній Фенцик.  Від самого заснування до 1944 року він був секретарем,  організатором і проводирем цього товариства.
           Головою товариства ім.О. Духновича було обрано архідиякона  Євменія Сабова (1859-1934),  серед обраних до головної ради товариства були: д-р Йосип Камінський, протоієрей Петро Гебей (з 1924 року єпископ),  канонік   Симеон Сабов, о. Еміліан Мустянович, шкільний інспектор Василь Анталовський, д-р Миколай Бескид, д-р Юлій Гаджега, директор Мукачівської гімназії Миколай Драгула, директор вчительської семінарії Йосиф Хромляк.
Товариство поділялося на двадцять секцій, в одну з них – музикальну - влилося товариство «Філармонія». Воно споруджувало пам’ятники  підкарпатським національним діячам і проводило щорічний фестиваль «Руський День». Ще одним важливим досягненням став Народний дім, споруджений в Ужгороді в 1932 році. Випускали журнал «Карпатський край» (1923-1924 рр.), згодом «Карпатський світ» (1928-1933р.р.). В 1930 році з ініціативи  С.Фенцика була створена скаутська секція, беззмінним  головою якої він був до 1944 року.
Як делегат від карпаторуських організацій побував: в 1926 році в Парижі, 1928 році в Белграді, в 1928 і 1929 роках у Львові, в 1929 році  у Ризі, в 1930 році в Софії і Бухаресті, в 1931 році в Римі і нарешті в 1934 -1935 роках в США. Всюди, де побував, виступав з лекціями, знайомив проживаючих там русинів із політичним життям Підкарпаття у складі Чехословаччини.
ПОЛІТИК
В 1935 році, коли Фенцик повернувся із Америки додому,  чехословацькі власті заарештовують його, але через місяць змушені звільнити з-під стражі  в зв’язку з обранням його депутатом чехословацького парламенту від Руської національно-автономної партії.  
Руська національно-автономна партія (РНАП) заснована 3 березня 1935 на зборах у Хусті, головою обрали Стефана Фенцика (хоча він тоді перебував в США).  Однак цього дня не було вирішено всіх організаційних питань.  І тому 31 березня  того ж року було скликано Перший загальний з’їзд РНАП, на якому і відбулася кінцева організація партії.
Одним з основних програмних напрямків партії було  добиватися автономного статусу Підкарпатської Русі у складі Чехословацької республіки, виборів до Сойму ПР та визначення кордонів краю із врахуванням приєднання до Підкарпатської Русі земель Спіш, Шариш, Земплін (сучасна Східна Словаччина), більшість населення в яких складали русини. Партія видавала газети «Карпаторуський Голос»(1932-1934 рр.) та «Наш путь» (1935-1938 рр.).
  19 травня 1935 року РНАП взяла участь у виборах до парламенту чехословацького парламенту, набравши на них 29 тисяч 926 голосів( всього в голосуванні взяло участь 323 тисячі 645 виборців) , і це дало можливість Стефану Фенцику стати депутатом парламенту. А вже 26 травня того ж року відбулися вибори до земського та окружного представництв. В результаті РНАП отримала 28 тисяч 158 голосів.
11 жовтня 1938 року Стефан Фенцик був призначений  міністром без портфеля першого автономного уряду Підкарпатської Русі, уповноваженим для переговорів зі словацьким урядом у справі кордонів зі Словаччиною. Та вже 26 жовтня уряд був розпущений, а прем’єр-міністр Андрій Бродій арештований. В листопаді, після міжнародного арбітражу у Відні, С. Фенцик виїхав до Будапешту, де був призначений членом угорського парламенту.
З 1939 по 1944 роки він був депутатом верхньої палати угорського парламенту, де відстоював отримання автономії для підкарпатських русинів від угорського уряду. З цією метою у 1941 р. опублікував книгу “Підкарпатська автономія і питання національних меншин” (угорською мовою).
СПОВІДНИК ВІРНОСТІ
31 березня 1945 р. С.Фенцика в Будапешті було арештовано радянською воєнною контррозвідкою СМЕРШ і етаповано в Ужгород. Нова влада, вивчивши попередню діяльність отця Фенцика і знаючи про надзвичайну амбітність і прагнення грати провідну роль у житті краю, хотіла використати його в своїх планах по переведенню Мукачівської греко-католицької єпархії з єдності з Римом у єдність з Москвою. І для цього їм був потрібен місцевий кандидат на православного єпископа. Та він , хоча і знав, що на нього очікує за це, категорично відмовився від пропозиції і з обуренням сказав: «Греко-католицький священик так низько впасти не може!».  Всі подальші тортури і умовляння нічого не дали - Стефана Фенцика засудили до смертної кари. Вирок суду було виконано 30 березня 1946 року. Його тіло вивезли з тюрми під прикриттям ночі на цвинтар по вулиці Перемоги (Капушанській) в Ужгороді. Його тлінні останки спочивають там у могилі, зрівняній із землею без жодних ознак.
24 лютого 1992 року рішенням  президії Закарпатського обласного суду, згідно зі ст. 1 Закону Української РСР «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» о. Стефана Фенцика було реабілітовано.   
м. Перечин
+38 099 4262998
Використані джерела та література:
1. Стефан та Даниїл Бендаси. “Священики-мученики, сповідники вірності” . Ужгород. – «Патент». – 1999.- 421 с.
2. Bendász István. A Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegyéhez tartozó paróriákon működő lekészek névsora a
legrégebbi időktől 1949-ig.// Bendász István. Részletek  a Munkácsi Görög Katolikus Egyházmegye történetéből.- Ungvár, 1999.- 168 old.
3. Павло Роберт Магочій. Формування національної свідомості: Підкарпатська Русь (1848-1948). Авторський переклад з англійської. – поличка «Карпатського краю». – Ужгород. –1994.- 296 с.
4  Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том ІІ: Внутрішня історія. - Рим-Львів. – Видавництво отців Василіан «Місіонер». - 1997. – 492 с.
5. Ligęza (Legeza) család története -  http://www.ritamate.hu/legeza/.
6.  А. Грін. Стефан Фенцик и музыкальная жизнь Подкарпатської  Руси у I половині ХХ ст.- Будапешт. – «Русинський альманах». – 2007.
7. Марина В.В. Закарпатская Украина (Подкарпатская руси) вполитике Бенеша и Сталина. 1939-1945гг.М.: Новий хронограф, 2003. – 304 с.

8. Ласло Пушкаш. Процес беатифікації мучеників Мукачівської греко-католицької єпархії. Др. Стефан Фенцик. . – Ужгород. - «Благовісник». -2006. –  грудень.

9. Токар Маріан. Политичні партії Закарпаття в умовах багаторатійності (1919-1939). - Ужгород: Видавництво ПП Басараб М.М. «Наш рiдний край», 2006. – 380 с.

10. Іван Бачинський. Просвітителі Перечинщини. – Ужгород. - «Благовісник». -2009. –  серпень. – жовтень.

11. Вегеш М., Токар М. Карпато-Українське державотворення. – Ужгород: Видавництво УжНУ «Говерла», 209. – 563 с.

12.Деятельность Общества им. А. Духновича 1922-1926. под редакцией д-ра С.А. Фенцика. – Ужгород: типография «Школьная помоч». – 1926. -  130 с.

13. Bendász István – Bendász Dániel. Helytállás és tanuságtétel. A Munrfcsi Görög Katolikus Egyházmrgye hitvalló és meghurcolt papjai. – Kariosz  Kiadó.- Budapest, 2014. – 148 – 152 old.


14. Тетяна Росул. Музичне життя Закарпаття 20-30 років ХХ ст. – Ужгород 2002

280 років від дня народження єпископа Андрея Бачинського
Іван Бачинський
bachynskyj
Єпископ Андрей Бачинський народився 14 листопада 1732 року в сім’ї священика Теодора Бачинського (1693-1775) та Анни в селі Бенятина Унгського комітату (тепер Східна Словаччина). Початкову освіту отримав, як і більшість дітей священиків того часу, від батька.

Коли Андрею виповнилось десять років, він в Ужгороді успішно складає іспит згідно з програмою народної школи. І батько віддає його для продовження навчання до Ужгородської гімназії, яка належала тоді єзуїтам. Під час навчання Андрея в гімназії єпископ Мануїл Ольшавський завжди тримав його в полі зору. І коли Андрей у 1752 році здобув середню освіту, єпископ вислав його для продовження навчання на богословському факультеті Трнавського університету. Навчання йому давалось легко, без труднощів. Андрей завжди був одним із кращих учнів богословського факультету.

Закінчивши богословські студії, Андрей повертається додому. 2-го вересня 1756 року єпископ Мануїл Ольшавський, як неодруженого, висвятив його на священика. Але після висвячення Андрей повертається в Трнаву, щоб продовжити навчання. У 1758 році о. Андрей Бачинський, здобувши вчений ступінь доктора теології, повертається до своєї єпархії. У цьому ж 1758 році єпископ Мануїл Ольшавський призначає його помічним священиком в містечко Дорог (тепер Гайдудорог в Угорщині). У 1760 році о. Андрей Бачинський став парохом містечка Дорог і деканом Дорозького деканату, а пізніше — Саболчським і Сатмарським архідияконом. Андрей Бачинський протягом дванадцяти років був парохом міста Дорог.

Єпископ М.Ольшавський наближує до себе освіченого пароха, запрошує для обговорення конфіденційних питань, пов'язаних з канонізацію єпархії. 1768 р. новий владика Іван Брадач почав реорганізацію Мукачівського єпископства. А.Бачинський стає одним з чотирьох членів капітули (єпархіального управління). 1769 р. він супроводжує І.Брадача на переговорах з Ягерським архієпископом К.Естергазі, які закінчилися безрезультатно. Іван Брадач хотів навіть відмовитися від посади, але А.Бачинський відрадив від цього. При повсякчасній підтримці співробітника І.Брадач продовжив боротьбу з "могутнім Естергазієм", що й наблизило його передчасну кончину 1772 р., коли він, за висловом М.Лучкая, "помер на 39-му році життя, як жертва за Русько-католицьку церкву".

1770 р. саме А.Бачинський в якості генерального вікарія іде до імператриці Марії-Терезії домагатися усамостійнення Мукачівської єпар¬хії. У Відні з ним спершу ніхто не хотів говорити. Лише через два місяці він зміг привернути до себе двох цісарських радників К.Плюмегена і Ф.Голлера, через яких передано меморандум для імператриці. Стараннями Плюмегена 1 квітня 1770 р. відбулася аудієнція А.Бачинського при дворі. Саме на цій зустрічі А.Бачинський переконав Марію-Терезію створити окрему єпархію для наших предків. Після наради 12 травня з міністрами імператриця звернулася до Папи Римського Климента XIV з відповідним поданням. 17 листопада Папа дав свою принципову згоду. Остаточне оформлення єпархії відбулося 19 вересня 1771 р.

В 1772 році після смерті єпископа Івана Брадача - Бачинського вибрали капітульним вікарієм Мукачівської єпархії. А 8 березня 1773 року Андрій Бачинський був іменований Папою на Мукачівського єпископа і висвячений Крижівським єпископом Божичковським у Відні, у цісарській каплиці, наприкінці травня 1773 року.

В 1774 році створив капітулу (консисторію) і 7 вікаріатів. До того часу мукачівські єпископи не мали своєї палати і кафедри; тому австрійський уряд віддав Бачинському будинок єзуїтів в Ужгороді, де він мав свій постійний осідок. Завдяки його старанням священикам встановлено платню. 1775 році переніс резиденцію єпархії з Мукачева до Ужгорода.

Скрізь, де було потрібно, почали будувати нові церкви. 1798 року Бачинський заклав в Ужгороді духовну семінарію, розширює єпархіальну бібліотеку, яка за його життя налічувала дев'ять тисяч манускриптів та стародруків, заклав основу єпархіального архіву.

Що ж до абетки, то позиція єпископа була твердою: його єпархія пише кирилицею, тому всі підручники мають друкуватися цим письмом, у збереженні кирилиці він вбачав важливу запоруку проти денаціоналізації земляків: "Доки буде Аз, Буки, Веді – сего не буде". Перші три кириличні букви були і його ініціалами (Андрей Бачинський, Владика).

Єпископ Андрей Бачинський користувався заслуженим авторитетом і повагою при імператорському дворі, ще за життя Марії Терезії, у 1777 році, єпископ Андрей Бачинський став дійсним внутрішнім тайним радником. Як імператриця, так й імператорський двір часто звертались до нього за порадою у внутрішній політиці Угорського королівства. Враховуючи заслуги єпископа, у 1789 році його було запрошено до Вищої палати магнатів. Повага імператорського двору до керівництва греко-католицького духовенства давала можливість відстоювати інтереси єпархії на державному рівні у верхній палаті Сейму, куди владика Андрей Бачинський обирався в 1790-1791, 1792 і 1796 роках.

Відійшов у вічність єпископ Андрей Бачинський 7 листопада 1809 року на 77 році життя і похований у крипті Хрестовоздвиженського кафедрального храму в Ужгороді. З його смертю Мукачівська греко-католицька єпархія втратила одного з найвизначніших народно-освітніх, культурно-релігійних і суспільно-політичних діячів нашого краю.

Закарпатці та вірники Мукачівської греко-католицької єпархії глибоко шанують єпископа Андрея Бачинського. На честь єпископа в його рідному Бенятині ( Словаччина) на місцевому храмі встановлено меморіальну дошку, на якій написано: "Я свій шлях пройшов і закінчив життєві битви. Я віддав Богу життя, церкві працю, а серце народу." Іменем єпископа Бачинського в Ужгороді названі площа біля Ужгородського кафедрального собору та одна з вулиць міста, на фасаді самого собору встановлено меморіальну дошку з написом: «Єпископ А. Бачинський – великий духовний і громадський просвітитель нашого краю».

В угорському місті Мішкольц є вулиця, названа на честь єпископа Андрея Бачинського, яка знаходиться в передмісті Мішкольца – Герембель (Goromboly), тут же на греко-католицькому храмі Покрова Пресвятої Богородиці, в 1990 році була установлена меморіальна дошка єпископу Андрію Бачинському, на якій написано: «Андрію Бачинському милістю Божою Мукачівському єпископу Герембель-топольцькому абату». У Герембелі компактно проживають нащадки переселенців із Подкарпатської Русі, які триста років тому в пошуках кращої долі поселилися на пагорбах під Мішкольцом.

Детальний опис життєвого шляху єпископа Андрея Бачинського зробив о. Даниїл Бендас, викладач Ужгородської греко-католицької богословської академії ім. Блаженного Теодора Ромжі, який публікувався в часописі Мукачівської греко католицько-єпархії «Благовісник» ( редактор Мирослава Мацо) .
Родовий герб єпископа Бачинського
Андрей Бачинський з фотоальбому Адама Гомбоша (Угорщина)
Витяг з королівської книги
Могила єпископа Андрея Бачинського в крипті Ужгородського кафедрального собору

Меморіальна дошка єпископу Андрію Бачинському в Мішкольці
Меморіальна доска єпископу А. Бачинському в Бенятині


Використана література:

1. Даниїл Бендас. Єпископ Андрей Бачинський. – Ужгород. - «Благовісник». – 2009. -2010.

2. Іван Бачинський. У Мішкольці буде пам’ятник єпископу Андрею Бачинському. – Ужгород. - «Благовісник». -2010. – серпень.

3. Іван Бачинський. Історико-генеалогічне дерево родини Бачинських. – Ужгород. - «Благовісник». -2010. – січень.

4. Володимир Задорожний., Володимир Фенич. – Андрій Бачинський – церковний діяч. – «Срібна Земля». – 1993 – 12 листопада.

5. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том І: Ієрархічне оформлення. - Рим-Львів. – Видавництво отців Василіан «Місіонер». - 1997. – 232 с.

6. Атанасій В. Пекар, ЧСВВ. Нариси історії Церкви Закарпаття. – Том ІІ: Внутрішня історія. - Рим-Львів. – Видавництво отців Василіан «Місіонер». - 1997. – 492 с.

7 . Євменій Сабов. Хрестоматія церковно-славянських и угро-рускихъ літературних памятников с прибавленим угроруских народних сказок на подлинных наречиях. «Книгопечатный фондъ епархии Мукачевской». - Унгвар. - 1893. - 232с.

Іван Бачинський, краєзнавець, для Закарпаття онлайн